Я скинула тягар кохання.
Заметено там снігом із образ.
Стежину не толоч з прохання,
Я вже давно не чую твоїх фраз.
Не віднайти того єднання,
Ні при долині, а ні у полях.
Метіль додала всі старання,
І почуття завіяно в снігах.
Ти знищував мене словами,
Цинічно, геть, викреслював на нуль,
кидав не радужнії плями.
Життя -"лихий господар і король."
Моя ж душа - зернинка повна.
Завіяна хугою у куток.
Спочине тихо сном жертовним,
А на весні із зернятка - листок.
Потягнеться до того слова,
Що є на всі віки - жива вода,
Що гріє, і моляться до бога,
І хтось зірве із мене ще плода.
