Спочатку ВІН, тихий і лагідний, пестив польові квіти, перебирав зелений шовк визрілих трав, розчісував довге волосся верболозу, і раптом, ніби бавлячись, то гнав по Дніпру щодуху барвисті вітрильники, то зупинявся, розгладжуючи золотаві хвилі. А уже через мить розсерджено кидався на ліс, гнув до землі беззахисну ліщину, шарпав за віти дерева, свистів, прокладаючи собі серед високих сосен дорогу в небо. І, накінець, шаленіючи, стрімголов піднімався у височінь, налітав на сиві розкошлані хмари, щосили шмагав їх, аж поки ті, сердиті та почорнілі, не стогнали громами, поливаючи землю рясним дощем. І лише тоді, втомлений, ВІН заспокоювався і вщухав.
Фото автора
Пісня про вітер 
