Бабуся, тоненька, як павутинка,
Стояла на автостанцiї
Та розмовляла з жiнкою
Тихо, майже пошепки,
Вiд старостi своєї.
Запам"ятався менi
Бiлий єдиний переднiй зуб.
"У голод, бувало, наллю я супу
Сину з борошна i бараболi,
А вiн малий, сидить, згорбився,
Худий та кволий.
"Мамо, я трохи пiдожду -
Суп упо́тiм стане густiший"
Боже, нема нiчого страшнiше,
Нiжа дивитись на ту бiду!
По́мер мiй син уже давно..."
Сперлась на палицю.
Сива вона, мов голуб.
"А ви кажете, жити зараз тяжко!
Ех, якби ви знали мою жисть..."
Тут жiнка, тучна, мов вгодована корова,
Крикнула їй:
"Та шо ви говорите!
Жити зара усiм важко!"
Бабуся, тендiтна, як павутинка,
Тихенько розвернулась - i пiшла.
Доля її - книга непрочитана.
Доля її - справжня доля людська.