Поетами не народжуються (казка)
Жив собі чоловік -Просто людина. Ходив вранці на роботу. Чортихався, коли не завадився мотор у його авто, чорно лаявся як найсмачнішу наживку не "брала" й не ловилася риба. Він був Майстром на всі руки і люди його поважали. Адже він усе вмів робити, а такі всім потрібні бувають. Споглядаючи захід сонця, він заглядався на зорі, усміхався, щиро радів новому дню.Бо Він любив Її.Вона була ніжно-жіночна й прекрасна. Світле волосся хвилями спадало на плечі й бережливо огортало їх ніби весільною фатою. Він був щасливий, коли бачив сяйво її очей кольору неба. Дуже хотів зробити її щасливою, і самому жити на краєчку цього щастя. Але ніщо не вічне в цьому світі. І щастя. Вона покохала іншого.Світ похитнувся, і Людина втратила рівновагу від того, що траєкторія життя здригнулася і скривилася. Він став падати, втративши опору. Але раптом вітер підняв його, не давши боляче вдаритися при падінні, і відніс в інший вимір. Людина в тому вимірі раптом стала ПОЕТОМ.
Це був прекрасний, дивовижний світ. Загадковий, таємничий, такий. що ніколи не повторюється. У ньому Поет став жити. Королівство, де він перебував, називалося ТВОРЧІСТЬ. Країна ця була в кроні високого дерева ЖИТТЯ. І верхівка його торкалася неба, а зірки, які запалювалися вночі, служили ліхтариками і висвітлювали дорогу, щоб Він повертатися міг після польотів додому, на це древо ... Днем світило яскраво сонце, співали пташки різноголосами. Деякі з них були сині. Вони зрідка сідали на гілки. А коли злітали - зливалися з небом. Поетами не народжуються. Ними стають. Так, одного разу звичайна людина відчула крила за спиною. Прекрасні вірші його були, як сонети, спліталися в вінки химерної краси. Жителі королівства були вдячні йому за цю музику в слові. А він сумував. Тільки Душа поета знає ці муки... Вона то тужить, рветься в небо, то стискається від болю, то радіє зовсім простому - зеленому листю на дереві, чи вправноспритності сонячного зайчика. Літо проходило вдячними теплими дощами. Одного ранку у лісі. на пеньку, під деревом він побачив заплакану Дівчинку.
-Ти хто? - запитав він співчутливо, - і чому ти плачеш?
- Я загубилася, заблукала і не знаю дороги назад, - вона витерла сльози долонею.
- Хочеш жити в особливому королівстві? Я відведу тебе туди. Там завжди тепло, співають птахи, і душа твоя буде іншою?
Дівчинка зовсім розгубилася. Вона не знала ніякого такого королівства ... Тоді він мовчки взяв її за руку і повів за собою. У тому королівстві тісно не буває, і всім вистачить місця, аби бажання було перебувати в Творчості. Тепер вони стали сусідами, і вранці казали «Привіт!» Один одному. Вони жили на різних гілках - вулицях. Одна називалася «Віршари», інша - «Прозари». Але їх об'єднувало одне - СЛОВО. Воно під пером одного лягало в рядки прози, в іншого - римувалося і ставало поетичним рядком. Коли один з них занедував, другий приносив хворому малинове варення, чи лікував словами. У кожного було своє минуле, воно нило десь там в самоті й забувалося, коли вони працювали, й тим самим платили свої податки цьому королівству. Біль забувалася на певний на час, і душі їх наповнювалися радістю польоту в чистому небі серед яскравих зірок. Немає кінця у цій казці. Відкритий фінал. Люди, у яких є крила і можливість бачити світ по - особливому, повинні мати гаряче серце, і тоді їх слово затребуване: може воно когось й навчить літати, вірити в мрію і любити.
ID:
776319
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.02.2018 08:37:14
© дата внесення змiн: 11.02.2018 08:37:14
автор: Калиновий
Вкажіть причину вашої скарги
|
