Один лиш раз в кафе і знову цілий місяць,
Моя розхристана душа впаде в нудьгу,
Аби просити Бога скоротити відстань,
Коли на вушко прошепочу їй: Люблю…
Живу надією про зустріч знов наступну,
Про погляд карий, що навчився ворожить,
Про пристрасть грішну, недоречну та підступну,
Що, тихо, тижнями на серці мирно спить.
Один лиш раз на місяць…Наче із просоння,
Кохання янгол білий, крилами змахне
І я мов голуб сизий, в небо з підвіконня,
Зірвавшись мчу в кафе, надіючись що жде!
Весь час думками акварельними малюю,
На полотні душі понадливий пейзаж,
Де літом поряд з нею, між дерев крокую,
А тінь катальпи листя прикриває нас.
Там пестять губи мої, ніжні її пальці,
В пустій кав`ярні тихій, в парку на краю,
І в перших сутінках, зітхаючи, на лавці,
Я хриплим голосом, шепочу їй: Люблю...
Жадані й вирвані із місяця хвилини
І довгих тридцять днів, як вічність життям йдуть…
Знов в безтурботність вдома граючись щосили,
Все сподіваюсь я, що почуття не вмруть.
