Застрибнувши у потяг ранковий,
марно, хочеш від себе втекти...
Обіймаючи світ кольоровий.
так хотілось душі теплоти.
І кричати, що я хочу жити,
хоч губила себе я не раз...
Двері потяга хочу відкрити,
щоб життя не втікало від нас.
Я не вірю і вірить не хочу,
що все лихо, за сною у слід.
Щоб ніхто і ніде не наврочив,
щоб зустріти, цей щастя політ.
Хоч короткий, та мить насолоди...
Не втечу я від себе, зажди,
для душі лиш хотіла свободи,
я зморилася вже від біди...
Вона знову тримає за руку
і цілує у зморшках чоло.
Потяг рушив, обійму розлуку,
повз життя моє, щастя пройшло...
Автор Лариса Мандзюк. м. Львів.
