«Наче тятива для лука,
Жінка так для чоловіка –
Хоч його згинає й тягне,
Та йому вона слухняна;
Порізно обоє марні!»
Мовив юний Гаявата
Так до себе у задумі,
Збитий з глузду почуттями,
Спраглий, у страху й надії,
Думав лиш про Мінегагу,
Про прекрасну Води Сміху
В дальньому краю Дакотів.
«Зі своїх візьми дружину» –
Радила стара Нокоміс;
«Не ходи на схід, на захід,
По чужинку незнайому!
Наче вогнище домашнє,
Скромна донька у сусіда;
Наче зірка або місяць
Найгарніша із чужинок!»
Відмовляла так Нокоміс,
Та сказав їй Гаявата:
«Дорога стара Нокоміс, –
Миле вогнище домашнє,
Та для мене світло зірки,
Світло місяця миліші!»
Твердо мовила Нокоміс:
«Не приводь сюди ліниву,
Не приводь нікчемну жінку –
Руки й ноги недоладні;
Жінку приведи умілу –
Серце ніжне, руки спритні,
Ноги щоб були невтомні!»
Посміхнувся Гаявата:
«В дальньому краю Дакотів
У Майстерника дочка є,
Мінегага, Води Сміху,
Найгарніша між жінками.
Приведу її в вігвам твій,
Вмить поробить всю роботу,
Буде зірка, місяць, пломінь,
Буде світлом сонця людям!»
Та твердила все Нокоміс:
«Не веди в мій дім чужинку
З краю дальнього Дакотів!
Дуже злобні ті Дакоти,
Часті війни поміж нами,
Ворожда ще не забута,
Ниють ще відкриті рани!»
Посміхнувся Гаявата:
«Ось тому то я й повинен
Взяти жінку із Дакотів,
Щоб ми з ними поєднались,
Щоб стара вражда забулась,
Щоб зцілились зовсім рани!»
І відправивсь Гаявата
В край далекий, до Дакотів,
В край з прекрасними жінками;
Йшов лугами й болотами,
Йшов безмежними лісами,
Йшов у цілковитій тиші.
Йшов в магічних мокасинах –
Кожним кроком милю міряв,
Та здавалось – путь безкрайня;
Серце швидше йшло, ніж ноги;
Тож ішов без відпочинку,
Аж почув сміх водоспаду,
Водоспаду Мінегаги,
Що його манив у тиші.
Прошептав він: «Ніжні звуки!
Ніжний голос мене кличе!»
На відкритому узліссі,
Де змішались світло й тіні,
Стадо оленів ходило
І не чуло Гаявату;
«Не зламайсь!» – шепнув він луку,
«Ти не схиб!» – шепнув стрілі він,
І послав її співучу
В оленя гаряче серце;
Кинув оленя на плечі
І вперед пішов невтомно.
У вігвамі на порозі,
В дальньому краю Дакотів,
Умостивсь старий Майстерник
І робив із яшми вістря,
Вістря стріл із халцедону.
Поруч з ним в красі сиділа
Незрівнянна Мінегага,
Його донька, Води Сміху, –
З рогози сплітала мати.
Йшли його думки в минуле,
А дівчини – у майбутнє.
Про минулі дні він думав, –
Як такою ось стрілою
Оленя вбивав, бізона,
Там, де Мускодей, луг вільний.
І гусей стріляв в польоті –
Галасливу гуску Ваву.
Думав про війська відважні,
Що у нього брали стріли,
Без його стріл не боролись.
Ах, немає більш на світі
Воїнів таких достойних!
Як жінки тепер зробились,
Язики у них за зброю!
В неї думка про мисливця
Із чужих племен і краю,
Що був юний і прекрасний,
Що весняного поранку
Купував у батька стріли;
Він сидів у них в вігвамі,
Довго гаявсь на порозі,
Оглядавсь, коли відходив.
Батько теж його відмітив,
Похвалив за ум та мужність;
Чи він прийде знов по стріли
До бурхливих водоспадів?
Її руки впали мляво,
Очі в мріях потонули.
Тут вони почули кроки,
Шелестіння між гілками,
І, з рум’янцем на обличчі,
З мертвим оленем на плечах,
Раптом із лісної гущі
Появився Гаявата.
Пильно глянув стріл Майстерник,
Відірвавшись від роботи,
Вбік відклав стрілу почату,
Запросив зайти в оселю,
Й, піднімаючись назустріч,
Мовив: «Раді, Гаявато!»
Дівчині до ніг негайно
Гаявата скинув ношу, –
Оленя з плечей здійнявши;
Подивилась Води Сміху
Крізь рогозяне плетіння
І сказала ніжним тоном:
«Раді бачить, Гаявато!»
А вігвам в них був великий,
З білих шкур і пишно вбраний,
Де дакотськими богами
Розмальовані запони.
До вігваму вхід високий –
Як заходив Гаявата,
То лиш ледве-ледь зігнувся,
Ледь торкнувсь орлиним пір’ям.
Піднялася Води Сміху,
Встала чемна Мінегага,
Склала вбік свою роботу,
Принесла для гостя їжу,
Зі струмка води набрала, –
Їжа в глиняних тарілках,
З липи чаші із водою.
Слухала, як гість говорить,
Слухала питання батька,
Та свої стулила губи,
Не промовила ні слова.
Так, немов кріз сон все чула,
Кожне слово Гаявати,
Про стару Нокоміс чула,
Як та няньчила в дитинстві,
Про його найкращих друзів:
Чібіабоса, музику,
І про Квасінда міцного.
Про блаженство і достаток
У країні тій Оджібве,
У країні миру й щастя.
«Після років ворожнечі,
Років воєн і убивства,
Мир настав між племенами,
Між Дакотами й Оджібве, –
Говорив так Гаявата
І тоді додав поволі, –
Мир цей має бути вічним,
Наші руки щоб зімкнулись
І серця щоб об’єднались,
Дай мені дочку за жінку,
Мінегагу, Води Сміху,
У Дакотів наймилішу!»
І тоді старий Майстерник
Помовчав якусь хвилину,
Посмоктав у тиші люльку,
Глянув знов на Гаявату,
З ніжністю на Води Сміху
І промовив вирішально:
«Так, якщо вона бажає;
Хай їй серце скаже щиро!»
І прекрасна Води Сміху,
Що, здалось, ще більш розквітла,
Без принуки і вагання
Підійшла до Гаявати,
Легко сіла біля нього
І сказала, зашарівшись:
«Я піду з тобою, муже!»
Так посватавсь Гаявата!
Так дочку узяв прекрасну
У Майстерника старого
В дальньому краю Дакотів!
Він з вігваму вийшов, взявши
із собою Води Сміху;
Йшли вони, рука з рукою,
Крізь ліси густі й прилуки,
Батька кинувши старого
На порозі до вігваму,
Чули голос водоспаду,
Мінегаги крик далекий,
Що кричав їм на прощання:
«Будь щаслива, Мінегаго!»
А старий Майстерник знову
Повернувся до роботи,
Сів на сонячнім порозі
І балакав сам до себе:
«Так ось дочки покидають,
Що нас люблять і нам любі!
Тільки стануть нам у поміч,
Лиш на них почнем спиратись,
Як приходить чужоземець,
В пір’ї, з дудкою з тростини,
Ходить, граючи, довкола,
Виманить із них найкращу,
І вона за ним мандрує,
Кине все задля чужинця!»
Був приємним шлях додому
Крізь густі ліси безкрайні,
По лугах, гірських долинах,
Через ріки, паді, схили;
Був коротким Гаяваті,
Хоч ішли вони не швидко,
Бо ступав він так повільно,
Як ступала Води Сміху,
По річках швидких широких
На руках він ніс дівчину;
Пір’ячком легким здавалась,
Як на голові прикраса;
Розчищав він їй дорогу,
Відхиляв гілки навислі,
Будував курінь щовечір,
Постіль із густої тсуги,*
Вогнище палив при вході
Із сухих шишок соснових.
Всі вітри йшли вслід за ними
Крізь ліси і понад лугом;
Всі зірки на них дивились
Уночі недремним оком;
З укриття в густому дубі
Спритна білка Аджідомо
На закоханих дивилась;
Кролик зляканий, Вабасо,
Швидко втік від них з дороги,
Біля нірки зупинився,
Прямо сів на задні лапки
Й на закоханих дивився.
Був приємним шлях додому!
Голосно пташки співали,
Пісню щастя і свободи;
Спів сіалії* Овайси:
«Ти щасливий, Гаявато,
Маєш жінку, що кохає!»
Дрозд для них співав, Опечі:
«Ти щаслива, Води Сміху,
Маєш гідного ти мужа!»
З неба сонце добросерде
Крізь гілки на них дивилось
І казало: «Любі діти,
Світ – любов, а тінь – незгода;
У житті – то тінь, то світло,
Будь в любові, Гаявато!»
З неба місяць сяйвом дивним
Наповняв курінь безмірно
І шептав їм: «Любі діти,
День – неспокій, ніч – це тиша,
Муж – господар, жінка – послух;
Половина йде за цілим;
Будь терпляча, Води Сміху!»
Так вони дійшли додому;
Так привів наш Гаявата
У вігвам старій Нокоміс
Ясну зірку, місяць, пломінь,
Ясне світло сонця людям,
Мінегагу, Води Сміху,
Найгарнішу між жінками
В дальньому краю Дакотів,
У краю жінок прекрасних.
*Тсуга – вічнозелене дерево з конусоподібною
кроною, з плескатою хвоєю
*Сіалія – синьопера співоча пташка родини дроздових.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
10. Hiawatha's Wooing
ID:
789600
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 29.04.2018 22:52:00
© дата внесення змiн: 12.03.2023 21:59:57
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
