Череп занурений у шкіру вогню
посміх забитий у розп’яття світла
голос зазвучений у весняний труп,
який от-от оживе
і розпуститься цвітом
хмари роздерті дощем диктату
холод відчужений числом потопу
вкотре за горло ллється вода,
яка от-от стане любов’ю
ліс не відійде
вітер не стихне
птах не припинить співати,
а земля ковтати
твої промовляння-сни
і хто зна..
Якби смерть не вміла сміятись
із твоїх анекдотів –
боги б, можливо, злягли
хворими
від нудьги,
й тоді,
тільки тоді,
повітря б стало
верховним тотемом безумства,
а кожну квітку зі саду вирізали
б хірургічних скальпелем,
наче серце закоханого,
й слово кожне – промовлене старим поетом
було б випадковістю,
а не природним інстинктом.
