Закохалося Небо у осінь,
Поливає дощами Діброву,
Що покрилась багряним листям,
І спада листопадом до долу.
Вітер шепче Діброві тихенько,
Шелестить і душу лоскоче,
Колише й цілує ій віти.
Відпустити від себе не хоче.
Закоханий вітер в Діброву,
Коли зеленіла, рясніла.
Тоді молодою була і цвіла,
Тепер коси іі пожовтіли.
Небо сонце сховало за хмари,
Щоб не гріло Діброві серденько,
Щоб не Вітру дісталась - а Небу,
Любуватись щоб нею стихенька.
Плаче в серці вона від жалю,
Сипле сльози своі багряно,
Там де трави росли, зеленіли,
Квіти пахли у них духмяно.
-Не плач серце, моя чарівна,
Різнобарвна моя ти красуне
Листопадом потішиться Небо,
і відпустить, на Зиму загляне.
-Ти Діброво накриєшся снігом,
Білим пухом своі ніжки зігрієш.
Не залишу тебе до весни я,
Поки знову весною розквітнеш.
Хоч і вітряний я і буйний,
хмари сині я ладен рознести.
Щоби сонце тебе гріло знову,
Щоб тебе повернути у вЕсни
Розцвітуть знову коси зелені,
В твоіх вітах пташки заспівають.
Станеш ще раз красою-весною,
Хоч і осінь твою я кохаю.
Руслана Ліщинська-Солецька
3 жовтня 2018
ruslana679@gmail.com
