З них кожен скаже: — Так хотілось жити!
Хотілось бачити, як підростають діти,
дружина обіймає спозаранку,
старенька вишня стукає в фіранку.
Так гірко залишати світ живих,
ще стільки справ довершити не встиг.
Щось відкладав, втрачав, не розумів.
Я б зараз по ковточку вік свій пив
як мед, нектар, настій цілющих трав.
Я знаю, хто я тут, не відаю, що там.
В руці затисну фото найдорожче.
Одне хвилює, бо не певен точно:
чи буду тут невидимим присутнім?
Вблагаю янголів, піду до них підручним,
щоб бачити, як підростають діти,
допомогти дружині пережити
печаль, тугу́, тягар буденних справ.
З їх пам’яттю я б також воскресав...
Батьки, зникає поміж нами грань,
є скільки слів, ще більше запитань.
З собою в путь і дріб'язку не взяти,
та мрію і любов не відібрати.
Таня СВІТЛА
11.2018 р.
