Мене звуть Ргкаш, син Рглора. Я первородний серед терра-істот, як ви, Морра нас називаєте. По ваших мірках мені близько ста двадцяти років. Я старий, дуже старий. Але я все пам'ятаю. Пам'ятаю так, наче це було вчора. Пам'ять моя злилась з ненавистю, від котрої жили на моєму тілі почорніли, а очі стали багряними од пролитої крові моїх товаришів. І хоч я тут, прикований до стіни ланцюгами, що їх не розірвати, я звільнюсь. І коли це станеться, Атар захлинеться власною кров'ю.
Імператор? Так, я пам'ятаю їх усіх. Пам'ятаю вашого першого Амадея, котрий підло прикидався другом терра-істот. Пам'ятаю, як він стояв посеред ядра землі, в зелені листя, та непохитності могутніх дубів, серед коріння котрих ми і народжувались, і клявся у вічній дружбі між нашими народами. Солодкі слова лились з його паскудного рота, вихваляючи красу наших земель, неповторність та чистоту наших рік, та благаючи поділитись знаннями задля збереження земель. І ми повірили, я першим повірив. Невже люди заслуговують на існування після його зради? Коли ми прогнали дикунів, вибивши їх з наших земель, знищивши їх домівки — він повернув свої війська на нас. Вперше за багато років пролилась кров терра, а ми зрозуміли на що здатні морра. В нас так називають двоязиких, а тоді ви заслужили це прізвисько повністю.
Ми бились хоробро. Ми з батьком та братами розсували землю, щоб ваші кінні провалювались вниз, вирощували в полі скелі, щоб захиститись від ваших лучників та арбалетників, кидались каменюками, вирваними з землі. Наші дружини спалювали вас, топили в ріках. Наші діти танцювали на ваших кістках. І ви поплатились за свою зраду. Я особисто відірвав голову прадіду теперішнього царевича. Своїми власними руками…
***
На п'ять років тоді запанував мир. — Записував Сіріус. Писав він швидко. Це перше, чого вчили поетів та письменників. Писати, щоб встигати за власною думкою. Але в історії імперії цей період був іншим. Амадей І помер від старості, задовго після цих подій, заздалегідь передавши трон спадкоємцю. З відрубаною головою Ргкаша історія розходилась. Але він не перебивав.
- Ми тримали вас, Морра в страху та паніці аж поки не з’явився син того імператора. Цей був хоробрішим. Сама первісна лють вирувала в його крові. Він не вдавався до клятв. Його удари були стрімкими, рішення позбавлене жалю… Наші поля топтала його кіннота, наші ліси палили його піроманти. Залишаючи тіла терра на поталу воронам, він кричав, що зрубає Все-дерево, а цього ми дозволити не могли.
В кінці кінців його ми теж приборкали. Бій був на славу. Землетруси, вогонь, сталь проти каменю… Наші предки гордились би, сидячи на небесному дубі поряд з Нишпорячим Між Зірок. Він все таки залишив голову на плечах, проте носа з-за мурів свого замку більше не пхав.
Рглор, мій батько загинув тоді, і якби не наша скорбота за ним, ми б дістались і Атару, щоб стерти морра з лиця землі.
Третій ваш морра повів себе більш розумно, хоч жив він недовго, попри міцне здоров’я. Замість пхати свого носа в справи терра, він зосередився на власних землях. Приємно, коли молоді дурні вчаться на помилках старих дурнів. Може він був боягузом, нехай так, але на декілька років запанував мир.
Ргкаш замовк. Слова давались йому тяжко. За декілька десятків років проведених на самоті він забув людську мову. А може навіть і свою. Замість продовження історії він знову вийшов на світло.
- Ваша черга, Морра! – прогарчав він.
Сіріус та Кіндрат переглянулись.
- Через кілька днів буде століття імперії. — Почав Кіндрат. – Ми прославимось, написавши п’єсу, де хтось з морра зіграє тебе, як головного злодія. Люди будуть обурюватись, свистіти, але коли добро переможе, вони радітимуть та радо плескатимуть в долоні, коли ми кланятимемось поряд з найкращими акторами імперії.
Довелось зробити паузу, щоб почекати, доки створіння заспокоїться.
- Я знаю, що тобі неприємно це чути, але правду не сховаєш. Сто років, як процвітає наймогутніша на землі імперія, єдиний залишок культури і цивілізації. Народ радіє та любить свого імператора, котрий є взірцем для нас, простих смертних. В Атарі мир та порядок. З Шейлару, що на півдні, біля моря, доходили новини, що місцевий намісник стратив останніх ворогів імперії. Нація процвітає. Як би тобі не хотілось це почути.
- А що за стінами вашої імперії? — Ргкаш з особливим презирством вимовив слово "імперія".
Сіріус з Кіндратом переглянулись.
- Ви там не були, правда?
- Ніхто там не був. — Впевнено заявив Кіндрат. – Там спалена земля, дикуни та зрадники. Що там робити? Спостерігати, як дикуни пожирають одне одного, щоб не померти з голоду? Радість сумнівна.
- Я б назвав їх вільними людьми. А не двома імперськими маріонетками, засліпленими розкішшю власних кімнат. Я чую землю, морра. Я чую вас, морра, котрі ходять по землі, доки такі, як ти розкошують в багатстві, я чую, як решта гине з голоду та від ударів меча. Я здогадуюсь, чому ви прийшли, раз імперії сто років. Честолюбство присутнє морра. Тільки ось п'єсу буде дивитись голодний, змарнілий та зацькований натовп. Можливо він буде аплодувати, сподіваючись на додаткову порцію їжі, щоб протягнути до наступного дня. Можливо, він послухає красиву історію про жорстоких терра і благородних морра, повірить в солодку ілюзію. Проте, коли ілюзія спаде, ваш імператор нарешті зрозуміє, що будинок, збудований на брехні має властивість падати від найменшого поштовху. А я дочекаюсь. Мені ніде поспішати. Я буду тут.
Істота зникла в тіні, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
***
- Та бреше він все! – Впевнено сказав Кіндрат, коли вони повернулись у вежу. – І не червоніє.
Сіріус знову виглядав з вікна, доки той ходив колами по кімнаті. Десь вдалечині літали маленькі розмиті плями. Дирижаблі ні на мить не припиняли стерегти їхні кордони від навал дикунів. Його погляд опустився вниз на домівки, де ще вчора лунали крики та куди неслись охоронці. Тепер ж ніякого шуму там не було, як і самих будинків. Лише чорні гори попелу та дим, що розвіювався навколо.
- Він терра, забув? Терра не червоніють. Так вже склалось.
Кіндрат пропустив жарт повз вуха.
- Він просто користається нами, щоб очернити заслуги імперії. Він хоче підірвати народний дух! Злісні брехуни ці терра! А я брехунів за версту чую.
Сіріус промовчав. Його погляд не відривався від попелища під вежею. Цікаво скільки людей там жило? Чи були там діти? Чим займались ті люди? Проте вийти і запитати було годі. Будь-який вихід з вежі був зрадою. Навіть якщо про їх похід в Яму Нудьги хтось дізнається, їх знищать, як зрадників. Правда, що різниться з офіційною вважалась єрессю. А єресь викорінювалась вогнем посеред площі.
- Зате маєш тепер образ головного злодія. — Між тим продовжив Кіндрат. — Відтвориш мерзенну, брехливу тварюку, що немає ні сорому, ні совісті. Ну, пиши, а я побіг домовлятись з акторами та роздавати ролі. Ми мусимо взяти лише кращих, не забувай.
Сіріус, не обертаючись махнув рукою. Попри свою повнувату комплекцію, рухався Кіндрат швидко та проворно, мабуть, його всюди було повно. Всюди він встигав, все знав, з усіма міг домовитись. Сіріус з ж дивився вдалечінь. Чому їх не випускають нікуди? Чому всі книги старанно зберігаються, або так старанно ж переписуються? Чому дирижаблі літають, якщо згідно з історією імперії та Ргкаша, дикунів і терра давно винищили? А вони вже який рік охороняють кордон? Може вони не мають на меті впускати кого ззовні, але не випускати когось зсередини? Лише зараз Сіріус зрозумів, що анічогісінько не знає. Бібліотека не давала на це відповідь. Але може він не там шукав? Спробувати було варто.
ID:
815090
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.11.2018 18:37:30
© дата внесення змiн: 24.11.2018 18:37:30
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
