Дуби Петровські! По моїй землі
Вже триста літ йдете ви на Полтаву,
Щоб доторкнутись до тієї слави,
Що схрещувала з шведами шаблі.
Вам треба знать: чи зброя не в іржі?
А йти нелегко вже в такому віці.
Мов спішите, а все на тому ж місці
Тупцюєте. Бо ноги, як чужі.
Викручує суглоби ревматизм.
І допікають нарости подагри.
Й війни «цілунки» не минулись даром –
Ворушиться метал, мов костогриз.
Новин вам не розказує ніхто,
Хоча і нашорошуєте вуха.
Ви чуєте лиш стогін завірюхи,
Дощу та вітру схлипи. Й виск авто.
За день тут їх прошмигує зі сто.
Машини мчать повз вас, немовби шершні,
Несуть в утробі чумаків теперішніх.
Звідкіль? Куди? Навіщо? А бувало ж…
Інакше і жили, й чумакували.
Спинялися натомлені воли.
Під вашим віттям часто шумували
Розмовами і юшкою привали.
І ви той дух як молодість вдихали.
І ним хмеліли. Наче мед пили.
Тепер же «ополонки» на корі,
Сухе цурпалля обкрада чуприни.
І де шукати і чию провину,
Що порідів так ваш козацький стрій?
А ви ж думками зовсім не старі!..
Найдужчі два із вас – брати-близнята
Перетягли до себе шлях плескатий.
(Для них неначе не існує горя,
Бо їх тримає неподільний корінь).
Проїжджий люд чарують, зупиняють.
Гілки м’язисті низько нахиляють.
Гостям їх, ніби руки, подають,
Аби, вітаючись, тепло відчуть.
А потім довго розглядають шмаття –
Стрічки, до віт прив’язані. На пам’ять.
І згадують, як щебетала молодь,
Й чи кожен взяв хоча б одненький жолудь?..
Дуби Петровські! Може, я зумію
Розтаємничить вашу давню мрію? –
Здобуть нарешті вистраждане право:
Хоч жолудем дістатись до Полтави,
Й до Харкова, й до Сум…
І, мабуть, слава
Не так важлива. Слава – це пароль,
Чи – ніби крила, вашому насінню,
Щоб тисячами юних парасоль
Шуміти над землею України.