Вже майже місяць йде лапатий сніг,
Кущі всі замело із головою.
В такім снігу бреде «без задніх ніг»,
Голодна рись обділена судьбою.
Їй би крислате дерево знайти,
Де б можна відпочити у міжгіллі.
Ведуть в глиб лісу стомлені сліди,
До дерева, де гілля різнокрилі…
Неначе альпініст знялась у вись…
Худа, безсила і голодна рись.
І стала роздивлятись навкруги,
Чи не блукає поруч її здобич.
Втома її заставила лягти,
Полога гілка надавала поміч.
Рись лиш на мить поринула у сон,
Та вистачило і цієї миті…
Легенький подих у затишку крон,
Відрахував останні дні прожиті.
Як одуд крикнув – вистріл пролунав,
Ворони звідкись піднялись високо.
А вистріл довго в лісі ще літав,
Підхоплений засніженим потоком.
І мертвим птахом полетіла вниз,
Голодна рись, яка хотіла жити…