Руки, мов крила на плечі лягли,
Губ поцілунок солодкий і млосний.
Знову зустрілись, зуміли, змогли
Сонячним ранком, січневим морозним.
Щастя усмішка, грайлива, нова,
Щастям наповнені теплі долоні,
Очі щасливі, навіщо слова,
Щастя ж відкрило обійми сьогодні.
Стукає в скроні ледь видимий пульс,
Ніжно тулюся до нього губами.
Щастя біжить по судинах спокус,
Нас невдержимих виводить із тями.
Байдуже, що у зимовім пальто –
Двоє безумних в гарячім сплетінні,
В душах вібрує живий камертон,
А в коридорі змагаються тіні.
– Скучила…
– Скучив…
– Коханий…
– Люблю…
Від почуттів переповнених душно.
Голос твій, подих і порух ловлю…
Поруч лежить телефон… незворушно…
Дякую , але дозвольте трішки поправити вашу думку, саме так виглядить зустріч закоханих після тривалої розлуки... не бійтеся і не соромтеся почуттів, не сковуйте себе рамками пристойності...
Для настоящей ЛЮБВИ никаких рамок не существует.
Я о ЛЮБВИ самой. О стихе и о моём понимании её. Не представляю,как сейчас много обозначений отношений обязывают этим словом,ведь оно перестаёт иметь смысл??
А с чего Вы взяли,что я скована?))
, але дозвольте трішки поправити вашу думку, саме так виглядить зустріч закоханих після тривалої розлуки... не бійтеся і не соромтеся почуттів, не сковуйте себе рамками пристойності...
