В доленосних шляхах підсихає ковил,
І стихій о́крім вітру і пилу немає,
Лиш очей тугу східних рабинь небосхил
Таємничим світінням зірок розсипає.
Як мені вже здавалось, що ради нема,
Що загибель в степу стане ліпшим дарунком,
Крізь чадру із хмарин сяйво що надиха
Від яскравої зірки лилось порятунком.
І неначе дотепний барон казкови́й
Сам за чуб вимикався з болота чудово.
Бо так наш побудований світ віковий –
Хтось від променів теплих здіймається знову.
Відповім що на це? Бо – ні сил, ні тепла!
Не наповнишся миттю надтхенням і змістом,
Та однак – зірка рідна, мене що знайшла,
Сяє віддано вся, безкорисливо звісно.
Оригінал.
На дорогах судьбы засыхает ковыль,
нет стихий, кроме ветра и пыли на свете,
лишь глазами печальных восточных рабынь
отдаленные звезды загадочно светят.
И когда мне казалось, что выхода нет,
что погибель в степи будет лучшим подарком,
сквозь чадру облаков вдохновляющий свет
исходил от звезды удивительно яркой.
И я, словно веселый из сказки барон,
сам себя за вихры вырывал из болота.
Так уж в мире устроено с давних времен,
что от тёплых лучей поднимается кто-то.
Чем ответить смогу? Нет ни сил, ни тепла,
не наполнишься вмиг вдохновеньем и смыслом.
Но ведь в том-то и дело – родная звезда
всю себя отдает и горит бескорыстно
Автор Олесь Григ
