Тече річка під горбочком
Тече річка під горбочком,
Старий тин минає.
А на нім стоїть хатинка,
Явір підпирає.
Чи хатина, чи халупа,
І стін вже немає.
Стара стріха покосилась,
А явір тримає.
Виріс явір величезний,
Такий, що до дуба.
Притулилася калина,
А серцю не любо.
Чи не любо, що калина,
Чи хата старенька.
А чи річка під горбочком,
Що тече тихенько?
А там далі, за горбочком,
Хрести похилились.
Душі вік охороняти,
Мабуть потомились.
А дерева, ті на славу.
Лісом піднялися.
Через шлях - стоїть хатина,
Їй явір вклонився.
На ослінчику присіла,
Бабуся старенька.
Вечоріє, тихо стало,
Зорі вже ріденькі.
Їй не спиться, вік чекає,
А сльози немає.
Молить бога відпустити,
А той не пускає.
Молить Бога відпустити,
До сім’ї своєї…
Чи не чує, чи не бачить.
Йому не до неї.
А вона сидить щовечір,
Ночі все чекає.
Все одна. Сім’я чи була?
Там відпочиває.
Рік сімнадцятий їй було,
Як царя убили.
І червоні прапори…
Маєтки палили.
А дітиська. Як раділи.
Життя буде нове…
І, ніхто уже не каже,
«Добрий день, панове!».
Всі товариші. До праці,
Нове будувати!
А нащо же було люди,
Старе руйнувати.
То не добре. Нині буде,
Жити людям краще!..
Не сказали, що прийдеться,
Працювати важче.
***
«Пройшли роки, покохала
Гарного хлопчину.
А хлопчина, роботящий,
Та другу дівчину.
Вже до шлюбу йшла розмова,
І люди те знали.
Не втерпіла, до знахарки,
Дорогу тримала.
Чаклувала та недовго
І таке казала…
Зараз я не спам’ятаю,
А хлопця я мала.
А навіщо? Коли вкрадеш,
То щастя не буде.
І за спИною шипіли,
На мене всі люди.
А, байдуже, молода я,
І такий зі мною….
Тільки в небі загриміло,
Запахло війною.
Було щастя, чи не було,
А одна лишилась,
Та не довго, скоро вранці,
Донька народилась.
Щастя в домі, а голОдно,
Люди відвернулись…
Ніби стихло, сонце вийшло.
Хлопці повернулись.
Хоч не всі, хто з них безрукий,
В кого ніг немає…
А від мого ані чутки,
І ніхто не знає.
І ніхто, хто повернувся,
Не каже нічого,
Тільки чую за спиною,
«Сором за такого…».
Залишилась наша хата,
На краю села.
І обходять хату люди,
Стежка заросла…
А в тій хаті, ні крупинки,
Зернятка немає.
Там в куточку, тихо-тихо,
Мати помирає.
А дитинка, сонця промінь,
Грудину шукає.
Боже милий, моя доню,
Молока немає.
Нема що дитяті дати,
Бо голодно в хаті.
А воно рученьки тягне,
Да мене, до мати.
Видкриває оченята,
І їми благає…
Як хто схоче покарати,
То дітьми карає.
Бо як тягне рученята,
Як дивиться в очі…
І я кинулась у поле,
Не чекала ночі.
Колосків, ще не дозрілих,
У жменю набрала,
І мерщій у хату, люди,
Дитя годувала.
Хтось побачив.
Тої ночі,
Від дитя забрали,
Посадили в воронок,
І під суд віддали.
Як благала, як просила,
До дитя пустити.
А їм байдуже до того,
Засідають ситі.
Ні не чують, ні, не бачать,
Вони того горя,
Тільки підписи і ставлять.
Позбавлена волі.
А там дома, моя мати,
З богом розмовляє,
А дитиночка, крихітка,
Тихо помирає
В зимній хаті, у колисці.
І нема нікого,
За що, защо скажіть люди,
На землі такого?
То як камінь в серці мати,
І душу продати,
Щоб за жменю колосків,
Людей марнувати…
Не прийшов ніхто на поміч,
Хоча люди знали.
Довго плакала дитина…
Хату обминали.
Чи боялись, зневажали,
А дитя при чому?
Як то треба зачерствіти,
Боятись при тому.
Як то треба зачерствіти,
Дитину лишити!
І скажіть, то люди добрі,
І як то з тим жити!
Як то діточок лишати,
І звір не залишить,
Не подивиться, не моє,
Зігріє, залиже.
Не віддасть уже нікому,
Його вже тварина…
Так чому, чому лишила,
Дитину людина.
Чужих дітей не буває,
Є недобрі люди,
Ви для чого живете всі,
Подумайте люди!
Пройшли роки, повернулась,
До рідної хати,
До халупи, хіба можна
Хатою назвати,
Що зосталось від хатини,
Стін майже не має,
Стріха – зорі вночі видно,
Рахуй що немає.
Відвертаються і люди,
Мене не признали,
Ті що знали – відвернулись,
За ворога мали.»
А під вечір, тихо нишком,
Бабуся чвалає
До халупи, і тихенько
Розмову тримає:
Розповідь:
«Пам’ятаєш мене доню,
Сусіда я твоя,
Біля ставу за горбочком,
Там підкала доля.
Я колись, як всі селяни,
Тебе проклинала,
А з роками, твоє горе
І сама пізнала.
Як забрали тебе в нОчі,
Потім других брали,
Не дивились чи повинен,
Чи план такий мали.
А про себе скажу доню,
І мого забрали,
Як і ти, ми з чоловіком,
Дитиночку мали.
Чоловік пішов, та згинув,
А твій… повернувся,
Тільки тихо, та по ночі,
До хати добувся.
А в ній лихо, тихо тихо,
Дитятко мовчало,
Бо з бабусею на небі,
З богом розмовляло.
І завив він як вовчисько,
Добре було чути,
Так здавалось, ніби небо
Розриває пута.
Як там було, я не знаю,
Ховав в одиночку,
І могилки він насипав,
Ось тут, на горбочку.́
Взяв у руки смолоскипа,
Айда до контори,
Попалив усе що було,
Вогнем залив горе.
Потім повернув до дому,
Отут, біля хати,
І зустрів він свою долю,
Де дитя, і мати».
Пройшли роки, люди видят,
Як явір піднявся,
А з ним рядом і калина,
Цвітом занялася.
Тече річка під горбочком,
Старий тин минає.
А на нім стоїть хатинка,
Явір підпирає…
Зак. 28.01.2019 р.
ID:
839459
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 20.06.2019 16:55:50
© дата внесення змiн: 20.06.2019 16:55:50
автор: Ян Грудек
Вкажіть причину вашої скарги
|
