|
Легковажний листок обірвався згори
І повільно кружляв, розтинаючи сутінь,
Ми сиділи удвох, він один говорив,
А дерева стояли із важністю суддів.
Я дивилась на танець листочка і ще
Не могла зрозуміти, згадати, збагнути,
Був лиш голос, і в ньому прихований щем,
Був лиш свідок, у кого ніхто не забутий.
Не забути, як молот штампує сиріт,
Як нечищеним чоботом б’ють у ворота,
Про пронизливий холод, бо дрова сирі,
Про принизливий голод й без зайвого рота,
Про дорослі чуття у дитячих очах,
Переляк, переділ, перелічені зерна,
Незнання, хто із ким ці жахи розпочав,
І чому наче раб – а получка мізерна.
Не забути, як тисне сталевий кулак,
Як удобрює поле беззбройна піхота,
Ненадійних у справі – гартує Гулаг
І розтоплює печі «врагами народа».
Я не знаю нічого, ні жаху війни,
Ні дитинства, що ним називатись не може,
І не жалість шепоче мені – Обійми!
Обійми, він на діда покійного схожий!
Втім, я тихо сиджу і дивлюсь на листок,
Що повільно лягає йому на волосся –
Цьогоріч дідусю перевалить за сто,
А йому 33...
Ні, мені не здалося!
© Марґо Ґейко
23.08.2019
ID:
845966
Рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата надходження: 23.08.2019 20:56:38
© дата внесення змiн: 23.08.2019 20:56:38
автор: Марґо Ґейко
Вкажіть причину вашої скарги
|
захоплююча поезія 
