Пам’яті А. Астрейки
Уже тверду ріллю вітри скородять,
Промоклі, звиті у скажений рух.
Потроху друзі всі мої відходять,
Все менше й менше їх стає навкруг.
Проб’є й моя година. Скаже: годі,
Відбушувало в гулі завірюх
Твоєї крові юне повноводдя –
Змири у цуглях невгамовний дух!
Відходять друзі. Лиш відлуння тихі
Іще не скоро згаснуть вдалині.
Зотліє листя, лід обійме ріки,
Та лист зелений зродиться в зерні,
Коли поставить сонцесяйні віхи
Весна на свіжій теплій ярині.
Алecь Звoнaк
Сябрам
Памяці А. Астрейкі
Ужо раллю астылую скародзіць
Вятроў прамоклых апантаны рух.
Сябры мае патроху адыходзяць,
Усё радзей іх нешырокі круг.
Праб’е й мая гадзіна. Скажа: годзе,
Адбушавала ў гуле завірух
Тваёй крыві густое калаброддзе –
Змірыся ў цуглях, неўтаймоўны дух!
Пайшлі сябры. Ды толькі песень рэха
Яшчэ не скора далеч праглыне.
Збуцвее ліст, і лёд абдыме рэкі,
А ўсё адно зярнятам зарунець,
Калі наставіць сонечныя вехі
Вясна на свежай цёплай ярыне.
