|
У пахощах хмелю, у святощах неба скляного,
У гордій, поважній, суворій морській самоті,
В сльозинах роси на суцвіттях нарцису стрункого
Лунка його пісня хрестила хребти золоті.
Він травам гірським розчісував гриви хвилясті,
Від хижого лісу ховав рудоносих зайчат,
Він затінком пестив грифонів у мурах скелястих,
Вітри цілував крізь щілини зоряних врат.
Де полум'ям вершниць небесних його колісниця зоріла,
Сріблястий пастух зорегривих коней випасав.
Їх крила багрянцем ранкового сонця горіли,
А подих ночами пустельних вовків напував.
Коли Аштарет сивочола вбиралась у шати тремтливі
І танцем прудким будила струмки від снігів
Баский ватажок гутірку провадив грайливу - Борей-жеребець ґрунти розпашілі святив.
Кохалась душа його в чистих, прозорих джерелах,
Плелося мереживом золото кленів старих
І в пестощах спокою, в тихій, медовій оселі
Він мудрості вчив дітлахів вередливих своїх.
Там храм був і мир, де стріла його в землю впивалась,
Де злодія лисом вуста його чесні рекли,
І з трепетом серце юнацьке в обіймах ласкавих стискалось,
І ніби щитом нездоланним кохані слова берегли.
Не знала земля його крові гарячого смаку,
І брязкіт мечів не будив лісових королів,
Аж поки в іскристім, гарячім, немовби вогненім серпанку
Непроханий Гість до кордонів святих не забрів.
Зустрів той Чаклунку столітню, що мешкала в дубі сухому,
Вклонився низенько, поклав срібняка їй до ніг,
Улесливо мовив: "На долю мені молодому
повідайте, тітонько, де живе маг-лісовик?
Я десять світів обійшов, чесноти усі відспівавши,
Обличчя у камені чорнім за чвари земні ув'язнив.
Плебеєм і паном був, спокою в серці шукавши,
І йду я туди, де ще рід мій не весь ізогнив.
Хто князь цього світу, хто душу пропащу злікує?
І з рук моїх змиє гарячий багрянець вини.
Коли цю билину про долю гірку він почує,
Чи зможе прощéння і прихисток дати мені?
"На стежці чужій домівку кохану не стрінеш,
І сповідь твоя не зітре нечестивих думок.
Ти годен убити? Ти списа вогненого кинеш?
Та пам'ять про тебе згодиться лише як урок.
Чужинцем ти став не для долі своєї скрутної.
Не вбивством, грабунком чи зрадницьким срібним пером.
Отець твій і сповідь, і суд справедливий - це Совість.
І втративши честь, перед Нею ти вдариш чолом."
ID:
868607
Рубрика: Поезія, Балада
дата надходження: 19.03.2020 21:45:42
© дата внесення змiн: 19.03.2020 21:47:43
автор: Дарія Борисович
Вкажіть причину вашої скарги
|
