Якщо ти довго дивишся у безодню,
то безодня теж дивиться в тебе.
Ніцше
Над прірвою (нічна пора, Карпати)
стояв я, вниз боявся заглядати
і думав, що безодня ця – без дна
і певно, що година не одна
мине з тієї миті, як стрибну
(з цікавості?) у темну глибину.
Чи з низу, чи в думках почувся шепіт:
– «Стрибни, покинь цю круговерть земну,
перед майбутнім боязливий трепет,
з близькими ворогами боротьбу.
Ти, стомлений, летітимеш розкуто…
Звільнися від тяжіння, що зігнути
тебе так прагне. Долі ворожбу
здолай і вниз останній від зірок
зроби, один в житті сміливий, крок!»
І переконаний, що так і треба,
прощальний погляд кинув я на небо.
В ту ж мить почулись голоси дзвінкі,
які наперебій мене гукали
і нібито від прірви відганяли,
навипередки влазячи в думки:
– «Безоднями нас кличуть чорні діри…
та доки ядерні клекочуть вири
в глибинах Всесвіту, палахкотять
мільярди сонць в протуберанцях рунних,
народжуючи вас – істот розумних
у всій різноманітності життя.
Ми боремося, тож і ти борися!
Не колапсуй, а спалахом іскрися!»
Від прірви я квапливо відступився
і кума з темряви. як я мисливця,
– «Толь-Толіч! Все налито вже!» – почув.
– «Без мене не почніть! Я вже – лечу-у-у!..»
