нас мало, так мало,
старих литвинів.
що за лихо нас, браття, в підпілля загнало,
який нас, господарів, злидень посів?
були бої і славні перемоги,
були часи приречених змагань, –
було, ми всім чортам ламали роги,
і гнали копняками за тмуторокань!
були часи звитяжної відваги,
не голіруч ганяли ворогів:
ми високо тримали наші стяги
й божественну зброю напоготів.
забулося. невже? не стало зброї,
не стало й духу. бог прихильний до калік.
мов динозаври, вимерли герої;
не та тепер година, свиня – не чоловік.
народові бажано жерти
і спати, аби все одно, –
та ще на онучі подерти
святе бойове знамено.
ми стали чужими нащадкам своїм;
нащадки вклоняються предкам чужим.
ми втратили віру, ми втратили совість,
нам затишно й тепло в підпіллі.
тепер наша слава – стара випадковість,
мов дурна п'яна бійка на чужому весіллі.
звеселяймося ж, браття: є ще бульба і сало,
є ще брага й відвага. цей вогонь догорів –
ми повстанемо знов, але як же нас мало,
виявляється, справжніх старих литвинів!
песьня старых літвінаў, томаш воўк