Ти стукай, хлюпай, жуй підгнилість мосту.
Нехай розм'яклість, оточивши край погосту,
висмоктує троянди хрестовини.
Але так, навіть кінчиком трави
болоту не додати синяви...
Чави снопи невинні,
вируй серед іще густого листя піни,
вдерайся із корінням у глибини!
І там, в землі, як тут, в моєму лоні,
мерців і привидів розбуркуй скроні,
нехай вони біжать, зрізаючи той кут
тупий, жнивами у безлюдні села
й махають головою, мов осел,
у шляпі страхопуд.
