Один я в тиші цій нічній,
Згоріла свічка та тріщить,
Перо і зошит записний,
Жіночий голови ескіз;
Спочатку щось про минуле,
Як тінь в кривавій пелені
Спішить вказати нам перстом
На те, що милим є мені.
Слова, які тоді могли
Мене бентежить в ті роки
Горять переді мною знов,
Були забуті назавжди.
Скелети там минулих літ
Стоять знов натовпом сумним;
Між ними є один скелет -
Володар він в моїй душі.
Як міг я не любити погляд?
Пихи жіночої кінжал
Мене здолав...але - з тих пір
Я все любив, за все страждав.
Цей погляд неземний, і він
Біжить за мною привид той;
Аж до могили, вирок мій,
Щоб іншу я не знав любов.
О! Я так заздрю іншим всім!
В сімейнім колі, в тишині,
Сміятись просто можна їм
І веселитись від душі.
Мій сміх важкий немов свинець,
Він плід тих серця порожнин.
О боже! Ось що накінець
Я бачу, що даруєш ти.
Можливо! першу ту любов
Облити гіркотою все,
Прикинувшись хвилюєш кров,
Глузуючи остудиш знов?
Бажав я не на цей предмет
Вогонь жаги своєї лить.
А пам'ять, сльози перших літ!
Тепер хто встоїть проти них?
М. Лєрмонтов
