Кристалізованим серпанком виринав з-поміж дерев черепашкоподібний купол недобудованої церкви, що постала прямісінько посеред імлистого недоспального району зачудованого міста. Десь угорі над цією золотою чепепашкою сторожував місцевий білолиций вартовий, створюючи для поодинокої планети чи не єдине джерело світла та спокою.
Трохи нижче, майже на рівні купола, цей уявний порядок контролював ще один споглядач. Час від часу він стомлено позіхав, потирав очі, однак вперто відмовлявся коритися сну. Обіпершись руками на запилюжене підвіконня, він розглядав світило у спробі відшукати поодиноке джерело життя за сотні світлових років від бетонних прерій постіндустріального світу.
Ще нижче, там, де фундамент церкви переростав у мури, сидів у безтурботній самоті чепурний літній чоловік. Білолиций омивав золотом благородну старечу сивину, і чоловік висловлював безмовну вдячність за таку турботу. Він мимоволі зиркнув на одне з вікон сусідньої п'ятиповерхівки, немовби побачивши примару.
Примарою виявився той самий світлоокий мрійник із восьмої квартири, який у пам'яті старого ще малечею набирав повні кишені аличі біля дитячого майданчика й, бувало, трусив нещасне дерево так, що переспілі плоди розплющувало на даху червоного «Пежо», за два метри від майданчика. Бабуся хлопчика згодом варила з тієї аличі узвар і спекотними вечорами пригощала невтомних дітлахів, які галасували надворі.
Мрійник вже спокійнісінько міг купити кілька відер аличі на найближчому ринку та пригостити друзів не узваром, а "Старим Кахеті" в одному з центральних барів. А втім, він, так само спираючись на підвіконня, й гадки не мав, якими спогадами нагородив спостерігача внизу.
Я не знала ні мрійника, ні старого. Єдине, що відчувала - невидимий доісторичний зв'язок між їхніми людськими й водночас космічними душами. Можливо, я відчувала його, бо, опинившись у протилежній від потрібної частині міста посеред ночі, простежувала дуже глибинний та нерозривний діалог одного індивіда з більш ніж двома мільйонами років історії всього людського виду. Від цього виникало бінарне усвідомлення нікчемності мого маленького храму на тлі глобального собору, всупереч невід'ємності мого слова й думки від суцільного потоку. Я не гностик у довершеному вияві гностицизму як такого, але надцять років пізнання розповіли, що людина, - де б вона не зосереджувала свого існування, - скрізь будує храми. Матеріали для будови, безперечно, мають вагу, адже вони зумовлюють те, що прихожанин переживає щоразу, переступаючи поріг храму.
Але завдання будь-якого архітектора будь-якої доби - звести такий храм, у якому людина не відчувала б себе подібною до Бога. Парадокс, чи не так? Хтось зводить величні, майже неземні споруди, поки інший відчуває свою нікчемність перед вищою силою та невід'ємність від всесвітнього потоку, перебуваючи у цих спорудах. Хіба тут не простежується прямий натяк на вищість людини та наближеність її до Бога? Ба більше, хіба це не свідчення вищості людини над людиною: донора над реципієнтом, майстра над учнем, просвітника над просвітленим?
Не заперечую, що саме за такі думки мій Вавилон поволі руйнувався, знесилено витримуючи удари фаталістичного гніву чи то Бога, чи то іншої, невідомої для земного, сили.
Куди я йду?
Свій храм я вибудовувала довго, викладаючи цеглинку за цеглинкою, залишаючи у стінах достатньо площі для віконних рам і дверей.
У намаганні вподібнитися Богу людина здебільшого ламається, бо захлинається від нездоланного та всеосяжного потоку енергії, присутнього у кожному протоні та електроні кожного нерукотворного єства. Захлинається, відуваючи, як притягуються одна до одної позитивно та негативно заряджені частинки, зливаються воєдино, загрожуючи будь-якої миті призвести до чогось потужнішого, грандіознішого, величнішого, ніж просто творення фізичного тіла.
Куди я йду?
До неї. Хвора, зболена душа, не раз ґвалтована маніакальною одержимістю від однісінького слова. Слово забирало її здоровий сон і нівечило клітини астрального тіла. Це слово хотіло її знову і знову, впивалось у тендітні нутрощі з люттю та міццю ненажерливого звіра, входило, стискало, неволило.
Вона не простить мені. А я й не просила.
Руки огортала легка прохолода, білолиций усміхався з височіні на всі тридцять два. Він послав мені повітряний поцілунок. Я вдихнула повітря на повні груди й відчула щось, чого давно не дарували мені інші, такі звичні та буденні поцілунки. Легкість…
Людські поцілунки не такі. Вони можуть окрилити й вивільнити, можуть повісити на шию важкий ланцюг, можуть просвітити, можуть затьмарити, можуть загоїти, а можуть і вбити. Людські поцілунки пахнуть викошеною польовою травою, пахнуть сюрчанням коників і танцем осіннього листу під підошвами масивних черевиків. Людські поцілунки мають присмак гарячого вина, кориці, таємниці та поезії… А цей – присмак гіркої долі та солодкої дикої волі.
Я забула про церкву. Забула про світлоокого парубка у вікні. А може, його очі лише здалися мені світлими, відбиваючи ті поцілунки, які так жадібно вдихала нині. Забула і про сивочолого дідуся… Я усе думала про неї.
Я відновлювала свій Вавилон знову і знову, намагаючись наблизитися до творця. Та щоразу вона не давала мені спокою, бо хотіла ще бодай раз почути Слово.
Слово було в Бога. А в мене були години мовчання, просякнуті вічністю. Я прийшла сюди, до забутого світом куточка, аби поглянути на неї, хоча все тіло нашіптувало – вона не прийде.
Маленьке подвір'я біля двоповерхового багатоквартирного будиночка сталінської забудови. Миготить світло самого-однісінького ліхтаря. Я подумала про те, якими клітками були такі будинки для їх мешканців ще пів століття тому.
Сліпа віра в святу, єдинораціональну та єдиносповідувану ідею обмежує саму суть свободи. Кожна ідея має свого автора чи авторку принаймні впродовж наступних сімдесяти років життя – так голосять сучасні земні закони. А це, щонайменше, три покоління цілком інтелектуально відмінних один від одного індивідів, критичність яких об'єднана кількомастами взаємовиключними тезами щодо правильності або хибності ідеї.
Як індивідуальна, так і колективна вседозволеність із часом перетворює людину в шаленого звіра, вподібнює гурт до зграї. Голод такої зграї завжди підсилюватиметься відсутністю будь-яких доказів істинності своєї ідеї. Зграя хижаків задовольняє голод, застосовуючи силу, а зграя травоїдних мігрує, або ж групується для створення ілюзії сили.
Досвід 150 свідомих тисяч років, відколи вид людський існує в своїй теперішній подобі, на жаль, є поганим учителем як для перших, так і для других.
Фанатизм закладає фундамент для найвеличніших звершень і наймоторошніших гріхів.
Я сіла на те, що тутешні мешканці називали лавкою, хоча це більше скидалося на саморобний дерев'яний палет. Сидіти було занизько, тож доводилось переносити вагу з одного боку на інший, аби не затерпли ноги. Стару стіну фасаду обплітав від ґрунту до перекриття плющ. Якби я не знала цього місця у світлу пору, то могла б нафантазувати, що рослина вбирає в себе цеглу, ніби удав величезного слона.
Та я не маленький принц, а удави не їдять слонів цілими.
Час спливав, її не було…
- І не буде, - озвався до мене знайомий голос. Його тембр і низький тон вводив мене у транс. Голос був таким чистим, ніби мовило саме Світло.
«Як, ні? Я хотіла хоч на мить…», - не вгавали думки у важкій напівсонливій голові.
- Ти віддала їй Слово. Відпустила. Вивільнила.
«Раптом я її забуду?»
- Тоді вона сама тебе знайде, де б ти не була.
Діалог наштовхнув мене на ще одне запитання, хоча воно видавалося таким простим:
«Яке слово я віддала?»
- Те, яке не можна вимовляти, коли хочеш, аби в нього вірили.
«І що тепер мені робити?»
- Гадаю, спати, - ласкаво відповів голос.
Його гіпнотичне нашіптування поглинуло мене кудись у паралель, я нестямила, як розплющила очі. Я знала, що більше вона про себе не нагадуватиме. Не було «сталінки», не було церкви. Не було мрійника і старого. Білолицого теж не було. Були лише Світло і тиша.
І було Слово.
ID:
897721
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 10.12.2020 00:42:41
© дата внесення змiн: 10.12.2020 00:42:41
автор: Дарія Борисович
Вкажіть причину вашої скарги
|
