Двері раптово відчинилися і до палати, ледь протиснувшись увійшла огрядна санітарка років шестидесяти. Вона тримала наповнену до країв цеберку з водою та дерев’яну швабру, з якої звисала мокра бавовняна ганчірка. Суворим поглядом з під лоба вона оглянула приміщення: звичайна лікарняна палата з дерев’яною, пофарбованою в свіло-коричневий колір підлогою, білими, в деяких місцях подертими від давності проведеного ремонту стінами, великим покритим прозорими шторами вікном, яскраво-білим рукомийником. З двох боків кімнати стояло шість залізних ліжок, біля яких розташовувалися тумбочки, стільці й штативи для крапельниць.
Палата була майже порожньою. Тільки на останньому ліжку, яке стояло біля вікна, сиділо двоє чоловіків років тридцяти. Вони були дуже схожими один на одного – худа статура, світле волосся. Обидва були одягнутими в спортивні брюки та білі футболки. Один з них, обіймаючи двома руками тримав целофановий пакет, наповнений фруктами.
Жінка поставила цеберку так різко, що з неї вихлюпалося з літр води. Командним, безапеляційним голосом вона попередила:
- Підлогу буду мити!
Деякий час чоловіки мовчки спостерігали за її роботою, потім той що був без пакета спитав:
- Ну, як ти, друже?
- Тяжко, Василю, - видохнув той, - іноді так зле, що й жити не хочеться!
- Не переймайся ти так, Дмитре!
- Не переймайся?! Легко тобі казати! Кому я тепер потрібен?!
Дмитро подивився в вікно. На вулиці царювала весна. З десяток людей гуляло в сквері. Серед них чоловік приблизно їх віку. На візку. Його везла молода жінка, а поруч з ним, тримаючи його за руку йшла маленька дівчинка. Вони втрьох весело про щось розмовляли й так гучно, що деякі звуки долітали через зачинене вікно. На очах Дмитра заблищали сльози.
- Вчора навіть тиск підвищився. Я, правда, його не міряв, але точно, знаю – тиск! Знаєш, голова запаморочилася, нудити стало… Таке у мене буває…
Від переживання за товариша Василь похитав головою.
- А тут ще, серце. Буває так заколошматить…три дні тому валідол навіть пив, - додав Дмитро.
- І все ж таки, ти чоловік! Мусиш тримати себе в руках!, - твердо промовив Василь.
- Розумію… Розумію… Але нічого вдіяти не можу…, - сказав Дмитро, міцно стискаючи пакет.
З хвилину друзі просиділи мовчки. Санітарка вже промила майже половину палати. Очами вони дивилися на неї, але було видно, що їх зір був десь глибоко всередині себе.
- Чуєш, а може все минеться й не піде від тебе Олена?, - почав Василь.
- Піде! Точно піде! Вона на це натякала. Неодноразово! Ти знаєш яка вона у мене красуня, знайти для неї нормального чоловіка – не проблема…
- Ось тобі й раз!, - перебив його Василь, - ти себе вже ненормальним почав називати! Деградуєш, друже!
- Деградую… Це ти правильно підмітив, саме деградую!, - промовив Дмитро таким страждаючим голосом, що Василь пожалкував про щойно вжите слово.
- Дмитре, скажи відверто, ти дійсно хочеш далі жити з Оленою?
- Звичайно! Хочу! Дуже хочу!
- Навіть якщо вона готова тебе кинути за гроші?
- Тааа…к… Так!
- Тоді тобі слід йти на радикальні заходи. Не захотіли тобі зарплату підвищувати – звільняйся! Шукай більш грошову роботу!
Дмитро саркастично посміхнувся:
- Та де я її знайду? До того ж… й не вмію я більш нічого… та й в професії я вже десять років. Освіта за профілем…
Чоловіки в унісон зітхнули.
Саме в цю мить до них підійшла санітарка. Кинувши цеберку, вона впритул наблизилася до Дмитра, грізно, наче солдат націлює гвинтівку на ворога, тримаючи швабру. Простір довкола ліжка на якому сиділи чоловіки залишався єдиним немитим місцем в палаті:
- Ноги прибрав!, - вигинула вона.
Дмитро майже рефлекторно відірвав ступні від підлоги. Але одразу ж поставив їх назад:
- Ні… Ні… Я ненадовго… Я вже піду… Бувай…
Встав. Відійшов на крок й повернувся. Поставив пакет на тумбочку. Поплескав товариша по спині:
- Бувай, Василю! Тримайся!
Щоб не заважати жінці Василь вирішив лягти на ліжко. Він зігнувся, пробуючи обпертися на плече. Зробив кілька спроб. Не вийшло. Зосередився, щоб просто впасти на постіль… Відірвавши очі від підлоги, жінка нарешті помітила рухи Василя. Одразу кинула швабру і підбігла до нього. Збила й поправила подушку. Потім, тримаючи Василя за голову та спину, допомогла йому лягти. Накрила до пояса підодіяльником.
Жінка сіла на сусіднє ліжко і вдивляючись йому в обличчя спитала:
- Новенький?
- Так… Вчора доставили…
- Звідки?
- З Песок…
- Я відчиню тобі кватирку, хочеш? На вулиці добре… Тепло…
- Так… Дякую…
Санітарка зробила пару рухів шваброю по ще не митій частині підлоги, потім підійшла до вікна і відчинила кватирку. Взяла цеберку. Ще раз подивилася на Василя і зітхнула:
- Тримайся. синку. Тримайся!
Кімната одразу наповнилося веселим гулом розмов та дивовижним ароматом, який поєднував в собі весняну свіжість і випаровування мокрої підлоги. Василь дивився вгору, але бачив не побілену стелю, а замотані бинтом обрубки обох своїх рук.
6 лютого 2017
ID:
909605
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 31.03.2021 00:23:07
© дата внесення змiн: 31.03.2021 00:23:07
автор: Inmaks
Вкажіть причину вашої скарги
|
