|
Багато людей мене часто запитували: «Якого дідька ти пішов працювати в поліцію, якщо в тебе вся сім’я складається з медиків?» Я раніше відповідав, що просто так захотів, душу туди потягнуло і все. Але, з часом та отриманим досвідом, все змінюється. Роки служби просто спалюють вщент всю романтику, яку ти очікував побачити на цій роботі. Реальність – дуже пряма та цинічна дама. А після деяких історій, я вже й сам починав задавати собі теж саме славетне питання, яке мене переслідувало як вовк зайця. Зараз, твоїй увазі, дорогий читачу, буде відкрита одна з таких історій.
В той час, мене розподіл закинув в один із віддалених районів нашої області. Я займав посаду інспектора групи реагування патрульної поліції. Моїм обов’язком було виїжджати на всілякі незначні виклики, по типу сімейних сварок, п’яний житель обматюкав свого сусіда, або смерть людини вдома без ознак насилля. Все це було придумано, щоб хоч трохи полегшити роботу слідчого, яким ой як не просто працювалося в той час. Однак були й такі вказівки від чергової частини, як допомога слідчо-оперативній групі при важких випадках. Раніше на території нашого району існував лінійний відділ міліції, при одному з важливих вузлів Одеської залізниці. Але у зв’язку з тим, що одного разу всі лінійні відділи в нашій країні скоротили, місто, яке оточувало вказаний вузол залишилося без правоохоронних органів. І ось, наша нічна зміна рухалася в це місто для підтримки хоч якогось порядку.
Тоді була одна з таких ночей, коли на містечко нависала досить рідкісна пелена спокою, я вже збирався прилягти та трішки подрімати, як раптом мій телефон почав заливатися піснею. Це був номер чергової частини: «Дістали, от чому завжди знайдуться ті, кому в цей час погано спиться?» З цими думками я відповів на виклик.
- Слухаю Олександровичу.
- Хлопці, швидко рулюйте в наший районний центр, у нас повна халепа, двоє трупів та (поки що) двоє безвісти зниклих. Коли будете під’їжджати, наберете Артема, він вам більш докладніше пояснить шлях.
- Зрозуміли, вирушаємо.
Служба кличе, я розбудив свого напарника і ми виїхали з анархічного містечка. Ніч була неймовірно спекотною, через відчинені вікна автомобіля в обличчя дув майже гарячий вітер. Знак завершення останнього проміжнього села вже був позаду і я зателефонував начальнику свого сектору.
- Алло, Артем, де нам треба під’їхати?
- Сашко, рухайтеся на виїзд із селища, до пам’ятника з танком, - під час розмови почулися шиплячі вади, - як минете його, через через двісті метрів повернете на грунтову, ліворуч, там побачите світло фар наших машин.
- Зрозумів шеф. Так що там трапилося?
- Деталі на місці, не по телефону.
Артем завершив розмову. Це було досить дивно. Заїхавши в центр селища, нас очікувала звичайна картина, всі дружно пили все, що горить, незважаючи на спеку, навіть не підозрюючи, що лише через декілька кілометрів від них трапилося лихо. Блаженство в невіданні. Ось, світло від фар нашої службової дев’ятки освітив зеленого, броньованого красеня з гордовито піднятим дулом.
Так, тепер рахуємо двісті метрів від нього, оком. Проте, нас чекала невеличка проблемка, цих поворотів ліворуч виявилося, як мінімум, п’ять і всі, один за одним, грунтові. Я набрав номер Артема.
- Артем, який за рахунком поворот, він тут не один.
- Другий, - знову з шиплячими вадами прозвучало з іншого кінця.
Почувши номер повороту, мій напарник розвернув нашу ластівочку та, шляхом нехитрих підрахунків, знайшов необхідний поворот. Грунтова дорога вела в найнепроглядніші хащі, та й ніякого світла від фар автомобіля не було. Це починало вже нас трішки дратувати, Артем не страждав ідіотизмом, та був нормальним начальником, але не всі ідеальні, подумав я. Монотонні гудки виклику знову піддали мене тортурам очікування. Відповідати на виклик ніхто не поспішав, він сам завершився через довге очікування. Я знову подзвонив до Артема. Через півхвилини на другому кінці, на мій великий подив, відповів заспаний голос Артема.
- Чого тобі, Сашко, не спиться?
- В якому сенсі не спиться, ми ж приїхали на виїзд суворо по твоїм вказівкам.
- Яким вказівкам? - Голос прозвучав вже більш твердо. Ти ж тільки що мене розбудив.
- Дуже смішно, думаєш це смішно, ось так над нами посміятися? Ты сам нам наказав сюди приїхати тому, що знайшли два трупа та двое безвісти зниклих.
- Ви там що, трави накурилися? Де ви, в біса, зараз?
- Біля танку.
- Я зараз буду.
Ми с напарником перезирнулися, на годинниках було близько трьох годин ночі. Такого ще ніколи не було. Мене тільки насторожило, що під час останньої розмови, жодних вад не було. Через п’ятнадцять хвилин Артем під’їхав до нас.
- І де ж я вам казав їхати, - зі скептичним настроєм запитав він.
- Сюди, - вказав я на злощасний поворот.
- Це дорога на чортів ставок, - Артем тепер виглядав здивованим, - і що я сказав, що знайшли два трупи і є двоє зниклих безвісти?
- Так, - відповів мій напарник.
- Ну, що, ходімо вниз, чортів ставок знаходиться одразу за цими густими хащами, чортовим його прозвали не просто так, тут періодично знаходили потопельників.
З цими надихаючими словами, ми почали спускатися по нахиленій поверхні маленького лісу, освітлення майже не було, світло від старенького телефона мало чим допоможе в такій густій рослинності. Ми постійно перечіплювалися через довгі лежачі гілляки, або через виглядаюче коріння дерев, в ході чого, постійно матюкалися та дякували Богу, що не впали й не покотилися як колобки. Нарешті ми вийшли на щось схоже на берег, намагалися щось розгледіти, але марно.
- Ну, ось бачите, нічого не трапилось, менше спати на службі треба.
- Тоді подивись на це, - я протягнув Артему свій телефон, на екрані якого було видно вхідні дзвінки з його номеру. Артем здивувався та подивився на свій телефон і здивувався ще більше. Я теж подивився та побачив, що жодних дзвінків він в цей період часу не робив.
Місячне сяйво, раптом, прорвалося крізь хмари й освітило все довкола. Місячне світло показало нам те, від чого у нас волося стало дибки по всьому тілу. Прямо перед нами, під берегом, з’явилися людиноподібні фігури з блідим сяйвом, яке вони випромінювали. Вони були в міліцейській та рятувальній формі. По воді плив надувний човен, на якому також були бліді фігури у рятувальних костюмах. Біля берегу почувся сплеск. Бліді люди витягли два тіла, вони також були блідими, аж білими, але не світилися. Ми стояли, немов укопані та зв’язані, не в змозі поворухнути найменшим м’язом. Худюча фігура в формі міліціонера різко повернула до нас своє обличчя. Не знаю як моє обличчя, але обличчя Артема мало вигляд страшенного переляку. На моїх очах, його волосся зробилося як сніг. Обличчя блідого міліціонера було точною копією його обличчя. Чорні, як смола, очі звузилися: «Ви запізнилися, в нас вже чотири трупи».
Потужна хвиля адреналіну розлилася по всьому тілу. Голос цієї істоти лунав страшніше ніж будь-що, а погляд я запам’ятав на все життя, погляд у безодню де немає нічого, абсолютно нічого. Впевнений, інші відчули те ж саме, так як тікали ми з того берегу, нагору з такою швидкістю, що гепард і той би не наздогнав, кричали від жаху як різані. Але мій крик зводив на нівець той самий голос, який вже був частиною моєї свідомості, а погляд переслідував в самій темряві лісу всюди. Раптом, перед собою я почув крик, та на встиг я зрозуміти хто це кричав, як я перечепився через щось. Я впав буквально на груди, не дивлячись на те, що земля була вкрита травою, від удару все повітря повністю вийшло з легень. Мої очі мало не вилізли з орбіт від болю та жаху, я хрипів, намагаючись вдихнути повітря та бодай хоч підвестися на ноги. Усвідомлюючи, що крик вже позаду мене, лежачи, я перекинувся на спину. Я побачив, що мій напарник також лежить на землі, а навколо нього, були ці істоти, вони до поясу були в землі, та обхопивши руками хлопця намагалися його затягнути в землю. Він боровся, зривав захвати мертвих хваток, та не встигши звільнитися від однієї руки як його охоплювали дві інші. Я згадав, що в мене ж є моя зброя, дістав пістолета з кобури та відкрив вогонь. Тремтячі руки не давали кулям потрапити в ціль, і трапилося найгірше, я влучив напарнику в ногу. Від розпачу мене заціпило, я просто дивився, як мого пораненого колегу, який вже навіть не кричав, а сичав зірваними голосовими зв’язками, затягують в землю. Коли його обличчя зникло в траві, одна з істот подивилася на мене, неприродньо широко відкрило свою чорну пащеку і взревіло так, що звукова хвиля пройняла мене до кісток. Це змусило мене отямитися і я чимдуж побіг в бік дороги.
В решті решт, я знесилений впав біля нашого автомобіля: «Ну, якщо і тут мене схоплять, то вже мабуть і пручатися не зможу». Про всяк випадок, рука стискала пістолет: «В притул точно влучити зможу». Було тихо, надто тихо, а не чув геть нічого, тиша перетворилася в нестерпний гул. Я затуляв свої вуха, але марно, мої вуха чули, як моя кров пульсує по всьому тілу. Я скрутився в позу ембріона, по обличчю котилися пекучі сльози. І тут я почув стрекіт. Ще ніколи я не думав, що один цвіркун дасть мені блаженну радість. Я чув славетну сонату цієї комахи, та насолоджувався нею. Різким поштовхом, чиясь важка рука вхопила мене за плече. Скажене серце знову вдарило по всьому тілу. Я рвучко розвернувся та викинув озброєну руку в бік ворога. Пролунав постріл.
Дякувати Богу, Артем встиг побачити що я збираюся робити, він встиг відбити руку і куля лише залишила дотичну дірку на сорочці, на правому плечі.
- Сашко! Сашко! Це я, це Артем, все добре, облиш зброю!
- Артем?
Моя озброєна рука безсило впала на землю. Він присів поряд, дістав цигарку та запалив. Здається, він однією затяжкою спалив пів цигарки, а як видихнув, то аж застогнав. Зоряне небо застелила хмара тютюнового диму.
- Артем, в тебе є зайва цигарка?
- Ти ж не палиш, - здивувався він.
- Я щойно ледь не помер.
- Роман не врятувався?
- Навіть не знаю, що тепер на нас чекає, в’язниця, чи дурка.
Артем допоміг мені підвестися. Його сиве волосся дуже виділялося в нічній темряві. Здалося що воно аж світилося… Мене опанував жах, по спині пройшла лавина морозу. Крізь обриси обличчя Артема проступали обриси його блідої копії. Я відступив, Артем не міг поворухнутися, лише його очі були широко відкриті. Він силував зробити бодай якийсь рух, але це було схоже на приступ епілепсії. Тіло Артема почало пропускати з середини себе яскраво-біле сяйво. Артем широко розтулив свого рота, в той час як бліде обличчя, що проступало крізь його, зловісно посміхалося. З Артема вирвався крик болю та жаху, йому в дует, розкрилася чорна пащека і заревла разом з ним.
Я не знаю, як я залишився живим, зараз я перебуваю в психіатричній лікарні. Я навіть не пам’ятаю, як я тут опинився. Мені невідомо, як проходить досудове розслідування. Вважають що я скоїв вбивство свого напарника. Це не офіційно, адже знайти його тіло не вдалося. Проте, я використав вісім патронів і я повинен пояснити як це сталося. Що я буду казати на допиті, я просто не знаю.
ID:
915573
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 01.06.2021 18:26:03
© дата внесення змiн: 21.06.2021 17:48:29
автор: Максим Кульгавий
Вкажіть причину вашої скарги
|
