Не хоче рабства, а її насилу,
Лице закрили, душу засмітили,
Не хоче рабства, а її об мур,
У камері живуть вона і щур …
Тисячоліття, кажете, минули.
Людині до зірок один лиш крок?
Тут поруч з вами тих віків не було,
Тут поруч звір, нашийник і шнурок …
Вона ще там, де мрій плетуть букети,
Де пишуть один одному сонети …
У світ той увірвались гризуни,
Кричать чужою: встали до стіни …
Отак сидіти в темряві й мовчати,
Буває треба щось самій собі сказати,
Як міг цей світ кудись так довго йти,
І зовсім так нікуди й не прийти ?!
Темрява, темінь … Не у камері. Там зовні.
Невидимі бредуть нашийник і шнурок.
І очі … очі світяться, червоні …
Хіба таких пускають до зірок?!
*на основі запису розмови полковника ОМОН
у мене є щоденники ув'язнених білоруських студентів у цитатах ... не все так просто
