|
Слава Україна! 14 жовтня я мав можливість виступити на фестивалі «Пісні часу війни». Сьогодні поділюся з вами своїми думками стосовно цієї події та історію, як я взагалі туди потрапив і чому.
Отже, розпочну із того, що про сам конкурс я прочитав у діалозі «Хомчаківці», в ньому Таня Пилипець поширювала інформацію, що на Покрови відбудеться такий фестиваль, де всі охочі можуть випробувати своїх сили у конкурсі. Я вирішив не бути осторонь і також поширив допис про захід та добавив матеріал на сайт «Літцентру», опісля надіслав на конкурс шість віршів, серед яких: «Троянда в камуфляжі», «На асфальті», «6 годин для того, щоб…», «Доброволець Тарас», «Знамено» та «Жолуді».
5 жовтня мені відповів організатор події, Роман Гунда, що я серед номінантів конкурсу і дав свої контактні дані для зворотного зв’язку.
Як тільки все було узгоджено я відмінив усі свої робочі години та готувався до 14 числа.
У день, коли відбувався захід, я прийшов до Шевченка разом із своєю дружиною Наталею. Під сценою вже стояла юрба.
На жаль, Наталя пішла після 14:00, бо на вулиці таки було холодно. На термометрі - 6 градусів, проте відчувалося, як 3. Коли я добряче настоявся, мені здалося, що температура падає до нуля, а далі опускається до мінуса.
Декілька раз я підходив, то до модераторів, то до організатора, але нагородження все переносилось і переносилось. У кінцевому результаті я з дружиною випив кави в «Арома Каві», яку мені зробили безкоштовно в честь мого Дня народження, і ми знову повернулися до юрби.
Проте час йшов, а нагородження так і не починалося. Виступ за виступом на сцені появлялися нові учасники.
Стояти на місці було холодно, тому я активно ходив, то до ветеранського намету, то в кав’ярню за зігріваючими напоями.
Інколи я спостерігав за майстер-класами для дітей, де всі охочі могли намалювати собі тризуб або розфарбувати дзиґу. Поруч із цими майстерками інша група дітей малювала пташок.
Кожний міг знайти заняття до душі. До прикладу, більш зріла аудиторія могла прикупити собі книги з ветеранського намету. Під білим наметом я зустрів багато знайомих людей, які тим чи іншим чином дотичні до «Бібліотеки імені Іваничука». Власне тут була також Людмила Пуляєва, яка займалася продажем книжечок. Мене тішило, що інколи до них підходили люди й не тільки розглядали книги, а й купляли їх. На цій локації також був стенд, де можна було придбати журнал «Визвольна боротьба» та газету із віршами конкурсантів, а також підтримати музикантів і пожертвувати на їх проїзд. Із знайомих музик я зустрів тут Оксану Чухліб із пані Ольгою із Донеччини, з якою ми багацько спілкувалися про сучасні реалії буття. Саме пані Ольга й показала мені газету, де була інформація, що я отримав друге місце, яке розділив із Наталією Манько.
У кінцевому результаті, коли я вже задубів і вчергове підійшов до організатора, то почув інформацію, що я можу піти у кнайпу неподалік від сцени й за рахунок організаторів підкріпитися канапкою й кавою, проте, забігаючи наперед, скажу, що цей план зазнав краху, оскільки на барній стійці мені ввічливо відмовили в типово львівській традиції і я з розумінням самодостатності пішов у вже згадану «Арома Каву» й замовив чай)
У кінцевому результаті таки розпочалося нагородження й мій внутрішній діалог завершився перемогою того чудіка, який казав, що попри все потрібно виступити та прочитати вірш.
Напевно, якщо б все затягнулося трішки довше, переміг би інший чудак, який говорив мені на ліве вушко, на відміну від свого побратима, який активніше від першого нашіптував, що мені пора на зустріч з друзями і врешті ти вже не такий молодий, щоб чекати невідомо чого. Саме цей другий голос говорив мені, що ніяких депутатів не буде. І взагалі чого це я їх чекаю і чи очікував би на них Стус чи Симоненко?
Попри все, я таки заглушив свій внутрішній діалог і дочекався нагородження.
Вийшовши на сцену я відчув, що мене не слухають ноги й це зовсім не від страху, а від холоду. У другому тексті я навіть слова переплутав. Головне, що я таки подав посил із сцени й відчув, що мене почула громада. Організатор заходу наголосив, що в мене дорослі вірші, а я здивувався цій репліці, оскільки саме сьогодні я став старший на один рочок і мені настукало 30 літ.
До речі, мені, як усім конкурсантам, вручили в дарунок набір журналів «Визвольна боротьба» (в довільному порядку в кількості чотирьох випусків) також добавили до цього стосику газету «Поклик сумління» та іменну грамоту.
Потиснувши руку, опісля виступу я спустився вниз і мене одразу перехопила журналістка Наталія із радіо «Армія ФМ». Натягнувши на голову навушники з гарнітурою, я, довго не роздумуючи, передав привіт Ірині Бобик та Назару Розлуцькому, а ще всім тим хлопцям і дівчатам на передову, що захищають нашу свободу.
Звісно я розумію, що їм на передовій холодніше, що у кожного з них нові випробування й звитяги. Проте потрібно розуміти, що ця «мирна» атмосфера зовсім не мирна і тут також йде війна в кожному виборі та вчинку. Усі ми повинні гуртуватися й популяризувати українську ідею, міцніти й нарощувати м’язи в прямому та переносному сенсі забезпечити сильний тил нашим воїнам. І такі заходи в їхню честь мають бути показником нової свідомості, а не старої совковості.
Дякую усім присутнім за вашу працю, за пісні, за вірші, за те, що залишаєтеся українцями!
З повагою, ©Богдан Кухта.
15.10.2021
#Україна, #Львів, #Культура
ID:
928076
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Громадянська (патріотична) лірика дата надходження: 15.10.2021 23:01:11
© дата внесення змiн: 15.10.2021 23:01:11
автор: Kukhta Bohdan
Вкажіть причину вашої скарги
|