Починати ранок не з тебе,
У чиїхось чужих обіймах.
Він можливо стане їй небом,
Буде їй неможливо рідним.
Але поки серце холодне,
І в очей не знайомий колір,
Цілувати його , заводити
Це така вже знайома роль їй.
І кусати до крові губи,
Жалкувати що не твій дотик,
Надто ніжно чи надто грубо,
Стерти б спогади й себе в попіл.
Потім плакати що б не бачив,
І себе зневажати знову.
Він не знаючи все пробачить,
Не почне головну розмову.
І отримавши його ніжність,
До його плеча притулившись,
Просить мовчки долю і вічність
Що б ти більше їй не наснився.