Білий вершник все мчить крізь туман,
розкидаючи сніг в порожнечу.
Він покинув багатства і тан,
і подався до неї у втечу.
Щоб вона, мов лавина із цвіту,
мигдалево обняла його,
і повела за руку до літа,
до коханого краю свого.
Щоб сховала у трави високі,
біля кладки швидкої ріки,
і занурила тихо у спокій.
Неквапливо б минали віки.
Непомітно б закінчилась осінь,
і ось вершник із хугою сам.
Треба гнать, ну а витерти сльози,
він залишить зустрічним вітрам.
07.12.2021
Стаськів М. А.