Прокидаюсь уранці, а вдень споминаю я думки нічні,
Бо частіше й частіше мені стали снитися роки шкільні.
Давні друзі, хтось з них вороги, не співають уже пісень,
Хто-куди розбрелися вони, лиш листи надсилаю щодень.
Та не знаю живі чи ні, не читають їх як завжди,
А заскроливши мережі, бачу прізвища не чужі.
Наче привиди, сни війни: "Чого маритесь ви мені?
Ви - загублені номери! Ви - сторінки новин пусті!"
Засинаючи ж уночі, я молюся, щоб більш не снить,
Але десь глибоченько в собі вже шукаю в минулому мить,
Де від щастя ключі були, а навколо лиш рідні мої,
Коли очі горіли й думки борознили СВОЇ кораблі.
Так і є.
