Одного дня, після прогулянки в парку, я вирішив писати свій щоденник. До цієї ідеї я йшов довго, спочатку починав, потім – покидав цю справу. Але річ у тім, що прогулянка на одинці з собою як ніщо інше підштовхує до роздумів, до внутрішнього діалогу. Це один з моїх методів зібратися думками, це один з моїх способів дійти певного висновку чи зробити вірний вибір – просто прогулятися зі своєю душею, зі своїми думками.
Сьогодні я також зробив це. Теплий день, спів птахів, дрімучий та величний ліс, й серед всього цього – вий сирени. Мабуть саме цей її крик, який змушує кров на секунду зупинитись, і був тим самим поштовхом до мого абсолютно випадкового рішення. Я вирішив написати щось у прозі. Коли весь час твориш поетику, пишеш вірші – думки підлаштовуються під вибір рими, логічне завершення та стислість. З прозою все інакше. Для думок вона – неосяжне поле, що дозволяє розкотитися на всі простори, куди тільки вкаже роза вітрів.
Це оповідання стосується нашого щоденного життя. Наших щоденних сторінок, на яких кипить війна. І от вже більше сотні днів вони одноманітні. І от вже більше сотні сторінок я мусив би починати цим жахливим словом, аби не закінчив на сімдесят сьомому дні. Сімдесят сім – надія на магії сімок не справдилася. Взагалі, починаєш розуміти, що вся ця магія, усі знаки, що інколи нам посилає життя й Всесвіт – не варті нічого. Ти свято віриш в те, що випав сніг. Коли випав сніг – фашисти програли, Гітлер застрелився. Ти віриш в це, та нічого не стається. Екстрасенси віщують швидку перемогу – ти віриш в це. Нічого не стається. Такі справи кепські. Такий народ довірливий. Такий світ жорстокий.
Недаремно я почав писати щоденник. Він дозволяє згадувати миті, які з певних причин можуть бути викинуті з «шухлядок» у мізках. Він дозволяє закарбувати на сторінках події, які мали для тебе важливість в той час, але які ти згодом забудеш. Він дозволяє записати свої роздуми, думки, які ти не наважився б сказати будь-кому: чи то друг, чи то дівчина, чи то сестра. От і мій щоденник – ціле море таємних думок, секретів, подій, які я, можливо, колись захочу забути, та не зможу – він не дозволить.
Здається, стільки всього є в ньому, а він собі тихесенько лежить на поличці, й ніхто
не уявляє скільки болю він може комусь принести, скільки брехні він може видати, скільки довіри він може розтрощити. І це стосується не лише мене. Це стосується майже всіх моїх знайомих, які лицемірять з іншими, стараються видати себе за когось, ким не являються насправді. Він просто вб’є мене як людину для себе, як друга для знайомих, як рідного для сім’ї. Втім, нехай лежить на поверхні. Люди зазвичай не помічають того, що знаходиться у них під самим носом, отже, я буду вірити в те, що це правило життя стане мені у нагоді.
Та врешті-решт, я, мабуть, таки його спалю, а поки – він нагадує мені чудові дні, коли я радів співу птахів, насолоджувався компанією рідних людей, й моїми основними проблемами були пошуки кіоску з цигарками, де не запитують паспорт.
Хіба міг я повірити в те, що з березня він перетвориться на жалюгідний нотатник днів, в якому не буде ні думок, ні ідей, ні планів, ні друзів, ні, врешті-решт, мене. В ньому буде одна війна і рахунок днів, які ми змогли пережити.
Хіба могли ми повірити в те, що дійсно в ХХІ столітті можлива війна? Хіба могли ми бути готові? Могли. Все-ж таки, могли. Було мільйон натяків, ситуація погіршувалася кожного дня, людям не говорили прямо в очі, але подавали мільйон сигналів. Правила тривожних валізок, які невпинно крутилися телевізором, тестування сирен, переміщення військ. Напередодні війни, вночі 22 лютого, повертаючись з лікарні, мої знайомі бачили колону техніки, що рухалася на Схід, і я впевнений, що не вони одні стали свідками цієї події. Хіба навіть це не було знаком? Хіба це не наштовхувало людей на роздуми про війну?
22.01.2022
Їздив до Києва. Не без страху. На фоні усіх заяв про початок війни День Соборності – чи не найкращий привід?
Страшно. Дасть Бог, минеться (…).
Ми весь час вірили, що минеться. Така наша людська натура: ми завжди боїмося подивитися правді в очі, особливо якщо правда завдає нестримного болю. Ми тішимо себе однією надією. Так, надія – це те, що допомагає жити, але ще більше в житті допомагає інтуїція та здорове сприйняття й співставлення фактів. Нажаль, я зрозумів це в червні, а не в січні чи лютому.
24.01.2022
(…)
Геополітична ситуація не з найкращих. Не читаю новини – бридко. Не слід
накручувати себе, мабуть.
22.02.2022
(…)
Страшно читати новини. Майже всюди говорять про війну. Росія визнала незалежність ЛДНР. Цікава ситуація в країні та світі в цілому.
Я завжди відводив себе від думок про війну. Я завжди змушував себе заплющувати очі, і я знаю – таких людей мільйони. Ми всі живемо, будуємо плани, віримо в «завтра», адже воно наш найкращий друг, якщо «сьогодні» не дуже, проте в погоні за мрійливим світом ми забуваємо про жорстоку реальність, нажаль. Хто б міг подумати, що всього-то через два дні я буду писати зовсім інші речі, зовсім інший світ стане для мене – світ випадкових збігів, випадкових рішень, випадкових смертей та не менш випадкових порятунків. Світ, де я не знатиму, що буде завтра, й чи взагалі це «завтра» настане.
23.02.2022
Завтра маю їхати в Одесу. Після пар поїхав додому. Хочеться швидше заснути, прокинутися й поїхати в Київ, щоби о 15:55 сісти на поїзд та 25 числа дихати вранішнім свіжим повітрям улюбленого міста. Мрії мають здатність здійснюватися. Але передчуття не дуже. Хоча, що вже може трапитися? Я дочекався цього дня, якого чекав ще з минулого літа.
Цей день взагалі став днем збігів. Я повинен був лишитися в Києві, а не повертатися додому. Все сталося випадково: я дізнався про відміну завтрашніх занять ледь не за годину до від’їзду останньої електрички. Швидко склав речі, забрав пару книжок, ноутбук (який я планував залишити у Києві) та й пішов до вокзалу. Перед електричкою викурив останню цигарку, викинув пачку, протер обличчя вологою серветкою, сів у вагон і поїхав додому, дивлячись на деградацію населених пунктів: чим далі від столиці місто – тим гірші там умови. Але краєвиди Полісся завжди мене зачаровували. Я напам’ять знав кожне місто, кожну станцію та платформу, та це не заважало мені любити вигляд з вікна. Так і потрапив додому: випадково і несподівано для всіх. Так і лягав спати – з очікуванням, але з якимось побоюванням: інколи те, чого ти довго чекаєш, може не здійснитися, й цьому можуть перешкодити будь-які події. Наприклад, війна.
(Далі буде...)
ID:
950653
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 16.06.2022 00:02:28
© дата внесення змiн: 16.06.2022 00:13:42
автор: Макс Дрозд
Вкажіть причину вашої скарги
|