Тиха сонячна осінь постукала в двір,
Інверсійний потік серед неба застиг,
Чути голос загублений в тиші лісів,
На осонні проліг мій спустошений гнів.
Спокій вмить моє тіло за барки схопив.
І не треба нічого, ніяких там див,
Насолода по тілу і рівні думки
Для захоплення й свята моєї душі.
Не потрібно нічого, моторики, рух...
Дихать хочеться знову, ловити свій дух.
Споглядання стає цікавішим за гру,
Навіть байдуже стало, куди я піду.
...
Але, що це шумить?
Може вітер у скронях?
Але, що це упало мені на долоню?
Все скінчиться і час не спинити в цій миті,
Встану я й піду знов продовжувать жити.
