Дай сили мені не впасти у морок сну,
Коли небо зрання обволікається в присмерк туману,
Бо ворог підступно чатує, коли я душею засну,
Щоби встромити у мене отруєне темінню жало.
Коли вже не стане у мене ні краплі просвітлених сил,
Стань мені світлом із присмаком теплого чаю,
І загорни, мов би матір, у ніжні обійми свої,
В яких відроджуся, мов з попелу, й знову вогненно повстану.
Будь мені другом, коли відвернуться усі,
І стане усе тягарем, а до бою не стане бажання,
Ти в очі мої подивися, як дивиться сонечко знання.
Дай сили піднятися духом на свому хресті.
