Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: епіграми з рогами: МЕМУАРИ ПРИ ВІДКЛЮЧЕНОМУ ОСВІТЛЕННІ (і без води) 2. Спогади про мене ще малого. - ВІРШ
МЕМУАРИ ПРИ ВІДКЛЮЧЕНОМУ ОСВІТЛЕННІ (і без води) 2. Спогади про мене ще малого.
Коли темно і надворі, і в кімнаті та ще й повністю «лежить» інтернет – отоді я, пересічний та соціально мало захищений український пенсіонер, залягаю на диван і поринаю в спогади. Ось і зараз в темноті розкриваю якусь сторінку з минулого власного життя.
Спогади в темноті (і в очікуванні, коли ж засвітиться настільна лампа) приходять до мене довільно, без всякої хронології. От так як вони являються, так я їх і записую.
А пам’ятаю я чомусь себе мало не з пелюшок. От пам’ятаю і все. Чогось засіла назавжди в голові та мить, коли мати, надівши на мене ще крихітного теплі яскраві щойно куплені в сільському магазині шкарпетки, вдоволено мовила: «Бач які нозі гарні. Нозі-цяці.»
А ще пам’ятаю, як зовсім малим, може трирічним допитливо зайшов у відчинену хвіртку до сусіда, діда Василя Журі, який жив через невеличкий вигін. І зробив пару кроків у двір. Бо цікаво було. Бо ж раніше в чужий двір самостійно заходити не доводилось.
Тут я трохи розповім Вам про самого Василя Кузьмича Журу. Дід Жура жив удвох із дружиною, бабою Галькою Журихою.. Дітей у них не було. Сам господар працював у колгоспі їздовим. Він був не простий їздовий, а специфічний. Доставляв парокінною підводою для колгоспного автотранспорту куди треба бензин, солярку і мастило. На його возі упоперек у задку завжди лежали боком три залізні діжки. Одна з бензином, друга з соляркою і третя з мастилом. Дідів одяг і він сам назавжди теж були просочені запахами того продукту, який він возив колгоспною підводою. Ба, навіть коли Василь Кузьмич на Паску чи там на Трійцю чисто одягнутий і чисто поголений, у чистому костюмі та в хромових чоботях приходив до мого діда під двір, щоб пограти в підкидного дурня, так навіть тоді запах бензину+дизелю+мастила було чути навіть у нашому дворі біля веранди.
А тепер я повернусь до моєї пригоди. Отож я зайшов до Журиного двору й пішов у бік дідової хати прямим курсом. Як раптом зустрічним курсом з глибини двору на мене з гавкотом, тягнучи за собою довгий ланцюг, побіг дідів дворовий собака. Я почав тікати на вулицю, загубив у дворі новенького солом’яного картузика, проте за хвіртку вискочив успішно і, голосно ревучи побіг додому.
Вдома, хлипаючи сяк-так розказав своєму діду Михайлу про свою біду. Дід мовчки узяв замашний дрючок у руки і пішов до сусідського собаки. Потім швидко повернувся з дрючком в одній руці та з моїм повністю розірваним собачими зубами солом’яним картузиком у іншій. Після того випадку я ще протягом кількох років самостійно по чужих дворах не заглядав. А замість розірваного картуза моя мати купила мені тюбетейку.
Я ріс без батька. У сім’ї діда. Діда, як я вже сказав, звали Михайлом. А моя мати була його старшою дочкою. А всього дітей у діда з бабусею Марією було шестеро. Усі дочки. З моїм батьком моя мати розійшлась зразу після мого народження. З тих пір я його не бачив. І він мене. Він тільки платив аліменти. Коли я підріс і став ходити в школу, то на літніх канікулах у мене з’явилась стабільна і відповідальна робота. Я пас гусей. Після жнив ганяв їх на стерню. А в іншу теплу пору просто випасав на траві.
Одного разу проґавив. Жарко було. Поліз у ставок купатись. А гуси тим часом у колгоспну пшеницю. А тут об’їжчик нагодився. Петро Калита його звали. Сердитий та непривітний до людей. Жив самотньо в центрі села. Заросле бур’яном подвір’я. І хата така сама похмура, як і її господар. Так ось цей Калита арештував моїх гусей у шкоді і погнав їх на територію колгоспу. На спеціальну штрафплощадку. Він завжди та чинив, спіймавши людських гусей у колгоспній пшениці. На цей раз його жертвою став я.
Прибіг я додому зарюмсаний. Мати якраз прийшла з роботи на обід. Розмазуючи руками сльози по обличчю розказав мамі і діду про біду, яка раптово звалилася на мою дитячу голову. Мати спересердя взяла лозину і замахнулась на мене:
- Ах ти ж роззява така! Ось я тобі зараз дам.
- Надеждо, ану не бий хлопця, бо я й тобі лозини дам. Ну ошибся малий, дак шо тепер. Хто нє бил молод – тот нє бил глуп.
Це за мене неочікувано рішуче заступився дід Михайло. Він так називав мою матір лише коли був на неї сердитий. А російську мову вживав, бо більше тридцяти років пропрацював на КПВРЗ (Конотопському паровозоремонтному заводі). Тобто в російськомовному середовищі. Жив у селі та кожного дня подорожував на роботу і назад робочим поїздом.
Прочитавши моїй матері коротку мораль про те, що Вовка (тобто я) не така дитина, яку треба обізатєльно лозиною воспитуавть, дід просто на майку одягнув улюбленого літнього жакета з білої парусини. На голову –бриля з натуральної соломи. Тоді ці головні убори ніяк не були в дефіциті і продавались у всіх сільських магазинах. В нагрудну кишеню жакета дід поклав свого величезного, як цибулина, кишенькового годинника. А в кишеню штанів -гаманець з грішми. А потім ще взяв у руки короткий батіг і пішов до колгоспу. Повернувся назад години через півтори. І пригнав батогом табунець наших гусей. До мене не балакав. І нічого не пояснював.
Я вже сам підслухав, як дід розповідав бабі про те, що об’їждчик виписав йому штраф у розмірі 2 руб. 72 ткоп. Після того, як ці гроші були заплачені в колгоспну бухгалтерію, гусей дідові повернули назад. А про мою провину мені потім ніхто в нашій сім’ї більше не нагадував. Ні мати, ні бабуся, ні сам дід Михайло. Мабуть то була їхня таємна змова.
15.11.2022.
Я Вам вдячна за розповідь. Прочитала з задоволенням. По- перше хочу ще раз сказати: Слава Героям України , які боронять нас, і маємо змогу ,хоч і без світла, але спокійно згадувати своє життя.
По- друге- я захоплююсь тим, як Ви пам'ятаєте таке глибоке дитинство, та ще і з іменами і фамиліями. Один мій друг також дивував мене, коли брав із собою в такі спомини.
