А я одружена, доволі вже давно.
Дитину, бачиш, маю, скоро рік.
Життя, питаєш? Майже як кіно:
Розумний він і добрий чоловік.
...Спокійно все, та якось нудно, знаєш.
Живе якась байдужість поміж нас.
Прання і кухня, і не пригадаєш,
Коли кохались ми останній раз.
Та врешті-решт, хіба у цьому щастя?
Занадто нудно. Все – без почуттів.
...Дитина? Донька. Звати? Звати... Настя.
( А це ж неправда – ти чого ж хотів?
Аби зізналась, що свою дитину
Твоїм ім’ям назвала? – Вибачай.)
А ти ж бо як – зустрів свою єдину?
Усе шукаєш... Ну, вже час. Бувай!
...Мій телефон? Навіщо? Подзвонити?
Але ж тепер, ти знаєш, ми не ті.
Мій чоловік... Йому – не зрозуміти?
Так, не стикавсь він із таким в житті:
У нього я – і перша, і остання.
Поки що? Ні. Він, знаєш, однолюб.
(Ти відчуваєш – справді, це – прощання?
Мене хоч наостанок приголуб!
А втім, чого хотіла я від тебе?
Роки минули, ти ж усе один...)
Що ти сказав?.. Ні, не цілуй, не треба.
Дитину? Прошу. А тепер іди.
На тебе схожа? Ні, тобі здалося.
Поглянь на губки – видно, що мої.
( А в неї, дійсно, і таке ж волосся,
І усмішка. І очі – як твої...)
Тепер прощай. А втім, зажди хвилину:
Як не скажу, промучусь все життя:
(Кохаю ще!..)Знайди свою єдину.
Це все. Бувай.
Немає вороття...
~2003 (2023)
