- Та візьми ж ти телефон!!! - я поспіхом вискочив з машини як тільки вона загальмувала, за спиною ще кілька було чути скрипів шин. Я безкінечно набирав той самий номер, тримаючи телефон в лівій, а права автоматично лягла на пояс. Сьогоднішній дзвінок заставив змінити в мить усі плани. Ця довга безкінечна розмова і лише один варіант. Але в даний момент мене вже найбільше хвилювало не те, а зовсім інше. Я перебирав в голові вже мільйони варіантів, поки їхав і мені не подобався жоден з них. Я знав де діти, але не мав жодного уявлення де зараз вона.
Вхідні двері напіввідкриті. Мої пальці обняли холодний метал. Я повернувся і дав знак хлопцям, щоб прикрили. Я нічого не розумів. Глянув на правий верхній кут. Сигналізація працює справно. Чому ж тоді камери відключилися? Саме сьогодні.
Заходжу. Дім пустий. Тиша. Я продовжую набирати і чую знайому мелодію з верхнього поверху. Крок, два, три. Ці безкінечні сходи. Здається, я йду по них вічно. Звук чути зі спальні. Відкриваю різко двері і нікого. Лише телефон безневинно лежить на ліжку і дзвенить як скажений. З ванни лунає мугикання. Я відкриваю знову різко двері і мене огортає хвиля теплої пари і квіткових ароматів. Вона лежить в ванній з заплющеними очима в навушниках і щось наспівує під ніс, ритмічно киваючи головою. Розплющує різко очі і втупляється на мене, а точніше на Форт.
Ці перелякані очі дивляться на мене, а мене починає всього трясти. Я опускаю пістолет, а руки тремтять як від нервового зриву. Вона дістає з лівого вуха навушник і хоче мені щось сказати, але я вириваю різко в неї з пальців його і кидаю в умивальник. Я тремчу і не можу нічого з собою зробити. В мені змішалися почуття радості, страху і злості. Я кладу Форт на полицю і впираюся обома руками об умивальник, міцно стискаючи губи, але це не допомагає заспокоїтися. В очах темніє. В мене тремтять коліна.
- Дай другий! - я не дивлюсь на неї, лише простягаю ліву долоню.
Вона обережно кладе мені в неї навушник і я ще з більшою ненавистю кидаю його в умивальник, він відскакує і з тріском відлітає на підлогу. Я сідаю, точніше падаю на підлогу, обіпершись об стіну спиною і стискаю долонями голову. Кого тепер звинувачувати в усьому?
Мовчання. Скроні пульсують невгамовно. Чую за дверима шорохи. Беру телефон і набираю Крука:
- Все добре!
Відставляю телефон і переводжу погляд на неї очі в очі. Вона весь цей час спостерігала за мною з закам'янілим виразом обличчя. Мені стає соромно і я відчуваю як мої вуха починають горіти.
- Вислухай мене, - мій голос тремтить і я запинаюся. - Треба на деякий час переїхати в Лагос. Через три дні. Білети вже готові. Там вас зустріне Брат. Він вилітає зі своїми завтра. Я не зможу. В мене важлива конференція в той день зранку. Я прилечу на кілька годин пізніше. Тобі вистачить часу зібратися?
- Думаю, що так, - вона теж запинається і промовляє кожне слово повільно, майже, шепочучи.
Мої очі починають блукати по її обличчю, мокрому волоссю. Я не моргаю. Безкінечне мовчання. Не знаю скільки пройшло хвилин, а, може, й годин, коли ми отак дивилися одне на одного.
В один момент я починаю усміхатися. Просто по дитячому мої кінчики уст розтягуються в усмішці, а на очі навертаються сльози. Вона теж починає посміхатися до мене, її очі зволожуються, а з піни виринає нога і лягає на бильця ванни напроти моєї шиї. Я дотягуюся до рушника, витираю і починаю цілувати кожен пальчик, опускаючись нижче і не відриваючи погляду від її очей. По моїй щоці стікає сльоза.