Кінчалось літо, грона повнились соками,
І та, що я за нею сльози лив, одна
Твій спів там слухала, безмовна, під гілками,
О, Філомело, скорбна пташечко нічна!
Уважна, очі радо сяли, рот відкритий,
Мов у ляльковому театрі в дітвори;
Лунав той спів, зеленим листям оповитий,
І солов’ю я заздрив в тихі вечори.
«Квітуча душе, де в бузку сховались мрії,
Не слухай пташку, – нею змучений сповна,
Любов тривка, коротка ніч, а серце мліє!»
Та тільки голос ночі слухала вона.
Тоді я вірив, що перенесу всі зміни!
Та трепет був такий, що ледь життя вберіг.
В новім бутті закрив мого життя глибини,
Та душу пощадив, щоб знов страждати міг.
Був інший біля тої, що мене любила,
Коли ж вони, зітхаючи, пішли в туман,
Ти, безнадіє, солов’єм мене зробила,
Що в лісі темному ридав від серця ран.
Вона ж поволі відійшла, як привид білий,
З моїм суперником, неначе у півсні;
Лишився я, як соловей в гілках, змертвілий,
Й зірки із неба слали жалощі мені.
Скінчилось все і лиш наступного світанку
(Я пам’ятаю день – то п’ятниця була)
Побачили там діти в ранішнім серпанку
Під дубом птаха труп, вже висохлий дотла.
«Він мертвий!» – діти закричали, а сміліший
В кущах мені могилку пальцями розрив
І, пір’ячко моє землею там укривши,
Молитву Богові за пташку сотворив.
Catulle Mendès, Le rossignol
C'était un soir du mois où les grappes sont mûres,
Et celle que je pleure était encore là.
Muette, elle écoutait ton chant sous les ramures,
Élégiaque oiseau des nuits, Philoméla !
Attentive, les yeux ravis, la bouche ouverte,
Comme sont les enfants au théâtre Guignol,
Elle écoutait le chant sous la frondaison verte,
Et moi je me sentis jaloux du rossignol.
" Belle âme en fleur, lilas où s'abrite mon rêve,
Disais-je, laisse là cet oiseau qui me nuit.
Ah ! méchant coeur, l'amour est long, la nuit est brève ! "
Mais elle n'écoutait qu'une voix dans la nuit.
Alors je crus subir une métamorphose !
Et ce fut un frisson dont je faillis mourir.
Dans un être nouveau ma vie était enclose,
Mais j'avais conservé mon âme pour souffrir.
Un autre était auprès de la seule qui m'aime,
Et tandis qu'ils allaient dans l'ombre en soupirant,
Ô désespoir, j'étais le rossignol lui-même
Qui sanglotait d'amour dans le bois odorant.
Puis elle s'éloigna lentement, forme blanche
Au bras de mon rival assoupie à moitié ;
Et rien qu'à me voir seul et triste sur ma branche,
Les étoiles du ciel s'émurent de pitié.
Ce fut tout ; seulement, dès l'aurore prochaine
(Je n'ai rien oublié : c'était un vendredi)
Des enfants qui passaient virent au pied du chêne
Un cadavre d'oiseau déjà sec et roidi.
" Il est mort ! " dirent-ils, et, de son doigt agile,
L'un d'eux creusa ma fosse à l'ombre d'un roseau,
Et tout en refermant mes plumes sous l'argile,
Il priait le bon Dieu pour le petit oiseau.
ID:
995769
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Поетичні переклади дата надходження: 09.10.2023 22:51:59
© дата внесення змiн: 09.10.2023 22:51:59
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|