Мої окрилення зайшли у листопад
і впали з листям у глибоку прірву.
Корчую вперто цей останній сад,
де серце посадило в лети віру.
Втираю піт з гарячого чола.
Стираю кров з роздертих болем пальців.
Там, де душа моя з весни цвіла,
з дощем холодним ладжуся до танцю.
В очах твоїх - сирітство неземне.
В моїх очах - якась фантомна згуба.
Корчую сад, корчує сад мене
і роздирає криком стужі груди.
Аби до цего снігу, що за ніч
сховати має всі розверзлі рани,
лишилась лиш покірна туга свіч
за стахлими, знекриленими нами.
16.11.23 р.
