Я - камінь, що під дніпровим морем прісноводну вбирає сіль.
На дні його прочинена брама, по шию врОсла в пісок та іл.
Під віком темним і непрозорим надійно схований наш палац.
Ми - тихі камені.
До ополонок з розгону кИдають нас.
Щойно засіється перша крига, затягне воду в ламкий мороз,
до набережних злетяться юрби дітей - рої золотавих ос,
повибігають на всі дороги
й стіну, що тримається на воді,
і наше військо, чорне й суворе,
безвольно стрибне туди,
куди без жалощів посилає
чіпка і владна діточа рука.
Тут пропливають примарні зграї
корів, що на них поросла луска.
Щоночі тут великодні дзвони
озиваються до стариків,
що у тумані між сном та безсонням
чують рибОвний спів.
Спливають пОдушки і перини,
піристі айсберги на ріці,
проступають крізь шумовиння
вимиті хвилями камінці.
Кличуть вві сні постарілі діти
свої хаткИ з річкового дна.
І починає крізь воду світити...
Чи світить сама вода?