Хтось прибивав до хреста себе цвяхами й мучився знову,
Мучився довго, надіявся небо пробачить гріхи.
Небо мовчало, як завжди, капризно міняло обнови,
Нащо вникати йому у страждання чужі реп’яхи.
Хтось, вже прибитий, надіявся виключно вкотре на себе,
Цвяхи руками, своїми руками, виймав із хреста.
Падав додолу, стогнав, не приймаючи ввірений жереб,
Повз ледь живий, а позаду ламався в крові п’єдестал.
Хтось зализавши стигмати, запік їх пекельним металом,
Зріс над собою, неначе прозрів, мов позбувся почвар.
Бачив як люди ділили Добро метушливим загалом,
Білим і чорним безглуздям наївшись у вихорі чвар.
Хтось покладався на щось надприродне, розміщував зорі
Ближче до серця, любив лад у всьому, тим більше в думках.
Щирість давала можливість пливти у ріці неозорій
Шляху Молочного й сила була у зміцнілих руках.
20:44, 10.11.2017 рік.
Зображення: http://www.trinfinity8.com
