|
( з циклу «ЖИТТЯ, ПЕРЕДРІЗДВЯНОГО, ГІРЛЯНДИ» )
Великі вуличні ліхтарі центральних вулиць одного з міст Португалії, як і всіх інших, були прикрашені гірляндами, що яскраво палали, ще більше підсилюючи й так святкову атмосферу.
На рівненько підстрижених клумбах, на площах, у скверах, парках, у вітринах, вікнах, на балконах та навіть у деяких під'їздах красувалися цілі композиці, подекуди в людський зріст, присвячені Господньому Рождеству.
Серед героїв цих інсталяцій були Діва Марія з Йосипом і Дитятко Ісус, ослик, корова, ягнятка з пастушками, три царі. Подекуди хтось імпровізував, додавши пишнорогих оленів.
Здавалося, що навіть повітря пахло хвоєю і одним з принесених царями дарів Новонародженому — ладаном.
Людська метушня з кожним днем набувала все більших обертів і від того, здавалося, час ще швидше випорхував із тих магічних скриньок, які відцокували кожну секунду.
ФАБРИКА
Як і більшість підприємств та фабрик, ця — металургійна, також буде зупинятися на один тиждень Різдвяних канікул.
Робочі матимуть нагоду відпочити від виснажливої праці, постійного шуму та гулу ріжучих бляху ножів-дисків. А начальство — просто відпочине.
Та це буде через два тижні. Сьогодні ж робота ще кипить, наче в казані. Всі працюють не покладаючи рук.
Хоч на фабриці важка та шкідлива для здоров'я робота, потрапити туди завжди було багато бажаючих. Правда, мало хто затримувався довше ніж на місяць. А от хто витримував, той ставав одним з хребців міцного та надійного скелету робітників фабрики.
Та навіть стабільність в оплаті, подвійна за нічну зміну, пенсійні відчислення, страхування здоров'я та життя і ще купа різних плюсів, не могли перекрити велику частину мінусів — надзвичайно велике фізичне та психологічне навантаження, високий ритм роботи, надточність у її виконанні, взимку — сильний холод, влітку — жара. А ще дим, який потрапляв у всі корпуси фабрики, коли на бляху наносилася плівка, «завдяки» їдкому, смердючому клею, від якого аж паморочилося в голові. Навіть захисні маски не допомагали.
Ну і основним критерієм відбору на фабрику було знання математики.
Складання і вичислення розмірів, а потім перенесення їх в машинку з десятками важкенних дисків. І не дай Боже помилитися, бо ж не закриється вона, бо ж примхлива панянка, і тоді буде потрібно все переробляти.
Основний кістяк постійних робітників складався з тридцяти п'яти чоловіків. Але навіть дехто з тих, хто з'їв зуби на цій роботі, не витримував і тоді запрошували нового кандидата, якому надавався випробувальний термін.
Перед кожним Різдвом всім робочим дирекція закуповувала і дарувала подарункові кошики зі всякими смаколиками.
А ще, замінювали стару і вже зношену уніформу на нову.
АРМАНДО
Армандо, так звали чоловіка, який більше двадцяти років свого життя віддав фабриці, де втратив три пальці на правій руці, але продовжував працювати. Здоров'я почало підводити його та й пенсійний вік підішов, тому чоловік зайнявся оформленням всіх необхідних документів, щоби зі спокійною совістю відправитися на заслужений відпчинок.
Поки Армандо ще працював, відділ кадрів піднайшов нового робітника та направив до нього, щоби чоловік ввів його в курс справи, підготувавши заступити на лінію йому на заміну.
Пройшов місяць. Армандо був задоволений тим, як Маріо сприймав все те, чого він його навчав. Хоч і трохи огрядної тілобудови, але швидкий та кмітливий бразилець дуже добре засвоїв всі ази роботи з гаком, яким потрібно було перевозити багатотонні рулони бляхи. А тому Армандо міг залишати свій пост.
Сьогодні останній робочий день перед зимовою відпусткою.
Вже скоро кожному робітнику будуть роздані подарункові кошики та уніформа.
МАРІО
До Маріо підійшов шеф. Віддав кошик. Залишилося узгодити мірки, бо ж чоловік лише нещодавно офіційно приступав до роботи, підписавши контракт. Тому лише зараз настав час зняти та подати мірки чоловіка у майстерню.
Шум, від ріжучих бляху машинок, був надто сильним, щоби вести звичайну бесіду, а тому шефу Доміньґушу довелося майже криком поставити своє запитання.
— О, Маріо — прокричав він. — Який номер calças? ( калсаш).
— П'ятдесят другий —відповів бразилець, заледво почувши запитання шефа.
— П'ятдесят другий? —вирячив на чоловіка свої очі шеф. — Ти впевнений?
— О, мій шеф, — майже проспівав, притаманною манерою вимовив бразилець,— хто ж ще може знати краще за мене? Та звичайно, що так.
— Ну добре — відповів шеф і почухав потилицю.
Відповідь бразильця його дуже здивувала, але вже як є. Раз каже, що п'ятдесят другий, значить п'ятдесят другий.
Зібравши дані ще кількох нових працівників, шеф подався до себе в кабінет.
Наступнного дня він телефонував та домовлявся з двома фабриками, які мали виготовити нові коплекти уніформи для тих чоловіків.
ШВЕЦЬ
— Сеньор Доміньґуш, ви мені пробачте, будь ласка, але за всю свою кар'єру, я ще не зустрічав людини з такою міркою! — вигукнув майстер. — Ви впевнені, що саме цей номер? — невгавав на другому кінці мобільного швець. — Та в мене навіть немає таких...— Він замовк на якусь мить, а тоді продовжив. — Добре. Я все зроблю, але сам привезу свій виріб, бо хочу подивитися на цього молодика.
Після тижневої відпустки Різдвяних канікул всі робітники і начальство повернулися на свої робочі місця повні сили та готовності до нових випробувань.
Маріо теж прийшов. Сьогодні йому і ще кільком новим працівникам вже видадуть готові комплекти уніформи.
До кабінету шефа Доміньґуша зайшов чоловік з величезним пакетом в руці.
Він виклав спецзаказ на стіл. Обидва мовчали. А що тут скажеш?
— Орландо,— звернувся шеф до свого помічника, — ану приклич но сюди Маріо, будь ласка.
Бразилець дуже здивувася, коли його викликали до шефа в кабінет.
«Чого б то? Вроді все добре роблю. Не запізнююся. Дивно.»
Він намагався втихомирити надмірне серцебиття, але це йому ніяк не вдавалося. Його обличчя покрилося краплинами холодного поту. Чоловік хотів швидко дійти до того кабінету, але надлишок ваги і невисокий зріст, а тому невеличкі кроки, не дозволяли зробити це швидко.
Постукав. Зайшов.
Три чоловіки дуже уважно дивилися один на одного. На їхніх обличчях читалися здивування, подив, нерозуміння.
— Добрий ранок, шеф.
— Добрий, добрий... О, Маріо, на, тримай. Це твоє — випалив шеф і відступився від стола, на якому стояли гігантські робочі черевики п'ятдесят другого розміру.
— Пробачте...Не зрозумів...— заледво вимовив Маріо і витріщився на ті черевики, в яких він міг вміститися весь. — О, шеф...., мені здається, що вони трохи на мене завеликі... Як я маю в них ходити? Як я маю в них вести машину? Я не зможу їх покласти на педалі... Та я їх навіть в машину не впхну....
Що вже сміху було в тому кабінеті, а потім й ціла фабрика ще довго не замовкала про ті Різдв'яні «черевички», яким нагородив бразильця шеф.
А розгадка була в тому, що слово calças має декілька значень і якщо не точно його вжити, чи не дуже правильно побудувати з ним ціле речення, то замість того, щоби запитати ЯКИЙ НОМЕР ВЗУВАЄШ, можна сказати, чи почути, ЯКИЙ НОМЕР ШТАНІВ.
Що й сталося з Маріо та шефом Домінґушем.
Марія Дребіт 2023 рік
фото з нету
ID:
1001064
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Історична лірика
дата надходження: 17.12.2023 23:37:48
© дата внесення змiн: 17.12.2023 23:37:48
автор: VIRUYU
Вкажіть причину вашої скарги
|
