Ти приходиш, як тиха лань, до моїх привечірніх вікон.
Зазираєш у му́тне скло, що здригиється від сирен.
Призвичаїлись ми до них, і тривожить, що, може, й звикнем
тамувати не тільки страх, а й наскрізного болю трем.
Твої очі, як голки правд, протинають моє сум'яття.
Я не вмію втекти від них, та й чи втеча зійде на схов,
коли ворог, а тут і свій, хоче виспрагло розпинати,
все, що є у житті святе, все, що є при житті любов?!
На долонях небес - дари, привечірні буяють бризки.
Сонце тулиться до дерев, сонце тулиться до вікна.
Розтинає сирени стен тих, що високо, й тих, що низько...
І мою синьооку лань, і мою синьооку лань...
22.12.23 р.
