Ти спиш , татусю , і мене не чуєш,
І не бачиш з чорної гранітної плити.
Ти не пригорнеш вже мене, не поцілуєш,
Не скажеш ,щоб до тебе ще прийти.
Та я прийду... І буду знов молитись.
Розкажу тобі і радості й жалі:
Що я вже виріс, скоро піду вчитись...
Лиш жаль сестричок... дуже ще малі.
Увечері , коли вони лягають спатки,
Складають свої рученьки малі
І просять Бога , щоб у рай взяв татка,
Бо в пеклі був він на страшній війні.
А мати споглядає й тихо плаче...
І біль їй серце навпіл розриває.
Бо більше мужа не почує, не побачить...
Й дітей до себе міцно пригортає.
І каже їм , що батько вже у Бога,
Там спокій ... й не болять вже рани...
А їй лишилася життя тяжка дорога,
І фотографія , де разом із коханим.
