я дивилась у вічність. вічність дивилася в мене. наскрізь пронизало її в'язкучим липким простором і засосало вглиб, далеко внутрішньо, наче лоно.
не відчувався страх чи осуд незавершених справ, кортіло швидше отримати заборонений плід майстерного витвіру подруги життя, пані смерть. вона невпинно стояла по ліву руку від мене, і я, опинившись у скруті, питала її, коли вже той час. а вона, в свою чергу, махала кістлявими руками не промовляючи ані крихти слів тим самим давала зрозуміти «іще зарано».
проходили пожовклії літа, йшли чорні ночі. буйні вітри вже заспокоїлися, ніби потрапили у чарівний світ спокою і тиші, а сонце..сонце сяяло найяскравіше за відблиски на склі.
вона завітала раптово. як неждана гостя, яку не очікуєш, але якщо вона приходить, ти її вітаєш однобоко: вона приходить лише сама, і залишає по собі холодний чай. ви довго мовчите, бо всі слова, здається уже зайві.
вона ніколи нікуди не спішить, як вірність.
той, хто не боявся її при житті, набув цінного досвіду.
хто прислухався до свого внутрішнього голосу, не згорить на смертному одрі.
і вона простягає руку, посміхається, дивлячись в очі, «підьом, нас чекають».
з рідної хати виходили двоє.
ішли собі люди якісь, хто куди.
на небо, до сонця, на зірку, до раю.
крізь простір та час вони впевнено йшли.
