Вода. В затоках – очерет. Над – ліс.
Нема людей (о!) – можна буть собою.
Свою вагу не втратила ще, ні,
Звичайна тиша. Мчить день – хвиля – водами,
Які бетон незгинний м’яко гложуть,
Часи мов пам’ять тнуть довготривалу.
Там сам. Ніхто не вижене вже, схоже.
А труби велетенські й досі ваблять.
Вросли підніжжям в землю, а вершини
Торкають відсторонено синь со́нячну.
Їм віковічні сосни – все травинки.
Якісь стонадцять літ – мох зусібіч оточить.
Ніхто не пригада’ їхніх творців.
Спитав би – вчув би: «Далебі, природа».
Людина ненароком манівці
З минувшини в майбутнє провела – в сьогодні.
Погодься: труби краєвид ґотичний
Не зіпсують. Мов пам’ятник, стоять.
Скелястих темних хвиль у позолоті звичній
Жене шеренги вітер. В нім мартин ширя́.
Мов паперовий журавель, застиг.
Все лижуть во́ди прибережні коси –
Все ширшатимуть озера розли́вини.
Все вищатиме забуття коло́с.
Останній ти з людей тут – на Землі.
На спогад пуща дика переплавить.
Лиш споглядати – не творити, ні.
Й між давніх сосон сновигать прима́рою.
Ні метушні, ні грішних, ні святих.
Гармонія – ось тоніка цих місць.
Розбила доля часові мости.
Вода. В затоках – очерет. Над – ліс.
02.11.2023
