Безмежний всесвіт – ніби на долоні…
Сузір'ями окреслює пітьму
і без упину мчиться у погоні
за ціллю, що відома лиш йому.
Все довша ніч. Настане знов світанок
чи все поглине злобний Корочун,
і краплі не лишивши наостанок
на тім шляху, що розлила Земун?
Замерзлі ріки кригою укриті,
по маківку засипав землю сніг,
ні світла, ні тепла, а тільки вітер...
І рештки кола добігає рік.
Найбільша ніч темніша, ніж зазвичай.
Але в цю ніч народиться маля
спроможне подолати страх і відчай,
в які от-от зануриться земля.
Триває герць між світлом і пітьмою.
Чи смерті час? Чи проросте зерня?
В ці дні його всі кличуть Колядою,
вітаючи Різдво нового Дня.
Зростає день. Нарешті тане крига.
На луках повінь затопила все.
Прийшла весна, а з нею і відлига
тепло любові в променях несе.
Сама весна природний запобіжник.
Ось набухають бруньки на вербі,
з-під снігу вибивається підсніжник,
чиє життя – посвята боротьбі.
Кому живим дістатись пощастило
до теплих днів, крізь каверзи зими –
тих зустрічає радісно Ярило,
очікуючи за порогом тьми.
Пташиний спів вінчає рівнодення.
Великдень зі світанком настає.
І кожна мить дає благословення
провадити призначення своє.
Життя буяє. Зеленіють віти.
Усе повітря квітами бринить.
Від ароматів тих сп'янілий вітер
поривами засмучує блакить.
І небо, не приховуючи сльози,
не дивлячись на вік, реве навзрид.
Бушують і гримлять травневі грози,
міняючи принишклий краєвид.
А день росте. А день все прибуває.
Не зрозуміло тільки ще: куди?
На півночі і ночі вже немає,
бо сонце лиш торкається води —
купається — а потім знову вгору,
продовжуючи карнавал вогню.
Купалою всі звуть його в цю пору,
радіючи дарованому дню.
Усе живе рятуючи від спеки,
скидають грози надлишки тепла.
Ще мить і відлітатимуть лелеки,
кудись за обрій в пошуках житла.
Минає невблаганно кожне літо.
Грядуть жнива в передчутті покров.
Комусь потрібні зерна, щоб лупити,
а хтось збирає, щоб садити знов.
Приносить осінь гори урожаю,
а ще – цвітіння вересу бджолі.
На рівнодення Хорс всіх зустрічає
дарунками від матінки Землі.
Гаї вдягають золотаві шати.
Осіннє небо плаче за теплом.
Дні все коротші. В довгі ночі мати
від холоду вкривається листом.
Темнішає. Вже не рятують зорі.
Тримають лиш надія і любов.
Розчинимось в нічнім безмежнім морі
чи все ж таки засяє світло знов?
