Прокинувшись зранку гортаю новини:
Кого де убито. І хто де загинув.
Наповнені жахом світлини відверті
їдучого пекла, жорстокої смерті...
Тривога і відчай охоплюють душу.
Чи справді щось можу? Бо точно щось мушу.
За ними, складаючи клятий трикутник,
іде невідступно мій вічний супутник.
Він завжди заходить крізь праву зіницю
аж до потилиці гострою спицею.
Німіють і ноги, і руки німіють,
і скроня палає, і ліки не діють.
І навіть буває приходить ідея
покликати в гості самого Морфея.
А серце і далі стискає провина —
за бій, що триває; за тих, хто загинув;
за те, що не можу все це припинити;
за те, що вбивають, натомість щоб жити.
А слідом за нею крокує тривога
І знов починається давня облога,
бо разом із ними складає трикутник
мій кат особистий — одвічний супутник.
Коли він проходить крізь праву зіницю
і у потилицю гострою спицею —
і нудить, і крутить, і губи синіють,
і місця немає, і ліки не діють.
І навіть буває приходить ідея
покликати в гості старого Морфея.
Я знаю чому Ти їх хочеш навчити:
що треба творити, що треба любити...
Та тільки боюсь марні всі сподівання —
вони кожен раз обирають страждання.
І сльози, і страх, що терзатимуть груди
раз по раз собі обиратимуть люди.
Тож часом зневіра, а з нею тривога,
приходять незваними аж до порога.
Вінчаючи цей безпощадний трикутник
за ними крокує мій вічний супутник.
В гостях і в поході чи навіть удома...
Коли повний сил і коли перевтома...
Він завжди впивається в праву зіницю,
аж до потилиці гострою спицею.
І дихати важко, і скроні біліють,
і око не бачить, і ліки не діють.
І навіть буває приходить ідея
покликати в гості злодюжку Морфея.
Нав'язливий гість цей нікуди не піде
допоки йому я не стану обідом.
