Може все забула, може пам’ятаєш
Як торкав волосся ніжне і руде,
Як у синє небо мрії випускали
Наче білих птахів: мешканців небес.
Може все забула, може пам’ятаєш
Як зовсім невміло цілував вуста,
Як ти оглядалась, від людей ховалась
Білочка ляклива, квітка золота.
Може все забула, може пам’ятаєш
Як усі два роки сяяла любов,
Нам вечірнє небо зорі дарувало,
Прохолодні ранки не студили кров.
Може ти забула, може пам’ятаєш
Той злощасний вечір з тінями біди,
Як усе майбутнє з долі відлітало,
Водоспадом лиха впало в нікуди.
Може ти забула, може пам’ятаєш
Як тримала руку без ознак життя,
Як з бадьорим видом мило посміхалась
Хоч палило душу горя відчуття.
Може ти забула, може пам’ятаєш
Як просив забути й краще не ходить,
Як в липневий вечір тихо попрощались,
Щоб в подальшій долі стежки розійшлись.
Я забути прагнув, не гукав до тебе
Коли зміг на ноги встати з небуття,
Крізь тернові нетрі дерся я до неба
Звідки ще світила зіронька життя.
Ох, - ці нетрі Долі! Люті та колючі!
Марні всі зусилля лихо відвести.
Якщо маєш впасти каменем із кручі,
То на край провалля мусиш доповзсти!
Було все у долі: помилки і вдачі,
Труд понад можливість слабих рук і ніг.
Просто неможливо бути: чи ледачим,
А чи паразитом у роках своїх.
Все, що було можна, вирвав я у Долі.
Тільки сад Кохання поруч не цвіте
Щоб Тебе забути я не маю волі,
Бо цвіло з Тобою щастя золоте.
Носик в ластовинні, трішечки кирпатий,
Величезні очі – сяючі зірки
І руде волосся вперте і кошлате
На високих грудях хвилями лежить.
Образ Твій з роками так закарбувався
В пам’ятних ескізах, що не можу я
Викинути його швидко і назавше
Коли чую знову пісню солов’я.
18.08.2024 р.