Не поетеса я. І не поетка.
Нехай говорить Гамлет, створений Шекспіром,
Знайома Катерина у Шевченка,
Всі знають: віршомазом буть не легко.
Романтик із Донеччини — Сосюра.
Огорнутий любовʼю Неньки,
Вкраїну прославляв властиво.
Тож зовсім тут не просто так
звучить імʼя козацьке, вперте.
І розливається ріка:
Тичина — ніжний і ганебний.
Він — Друг чи Ворог невгамовний?
Проте той вмів так добре прописать:
«О панно Інно..» знов його чергове.
Наступна сцена — дивне «Місто».
То ж Семенко, оспівана футура.
Авто, дорОги, бі лі, лю дИ—
Відбиток шалі городІв безрудних.
У море Хвильовий заходить.
«Геть від Москви!», Ви чуєте, Панове?
Що постріл той, у голову, болючий,
Вбив не його, комуну розгромив загорну.
У вирі революцій ці митці
Змогли багато сотворить.
Культуру нашу, соловʼїну мову
Поширить. Серед українців влить.
Будинок «Слово» — не ганебні люди.
Ганьбою був той випадок нещасний,
Коли совок влізав туди ногою.
Як добре, що помер завчасно.